Джером Селінджер - Над прірвою у житі

— Та начебто сподобався. Не знаю.

— А вона тобі розповідала, як ми з нею всю дорогу грали в шашки? Взагалі що-небудь розповідала?

— О господи, та нічого я не знаю! Ми тільки познайомилися, — каже Стредлейтер. Нарешті він розчесав свої кляті кучері й заходився складати оте загиджене причандалля, що ним голився.

— Чуєш, — правлю я своєї, — перекажи їй від мене вітання, гаразд?

— Гаразд, — буркнув Стредлейтер, але я знав, що нічого він не перекаже. Такі типчики, як Стредлейтер, ніколи нічого не переказують.

Він пішов до кімнати, а я ще трохи потовкся в умивалці, згадуючи про каналію Джейн. Потім і сам рушив до кімнати.

Коли я відчинив двері, Стредлейтер саме зав'язував перед дзеркалом краватку. Він півжиття простоював перед тим клятим дзеркалом. Я сів у своє крісло і хвилю мовчки дивився на нього.

— Чуєш, — кажу, — ти їй тільки не бовкни, що мене вигнали зі школи, добре?

— Добре.

Стредлейтер мав одну непогану рису. Йому не треба було розжовувати кожну дрібницю, як от, скажімо, тому ж таки Еклі. І насамперед, мабуть, через те, що Стредлейтерові було на все начхати. Начхати, і квит. А Еклі — о, то зовсім інший фрукт. Той хоч куди свого носа встромить.

Стредлейтер таки нап'яв мою картату куртку.

— Ради бога, тільки ж не розтягни! — кажу. — Я одягав її всього разів зо два.

— Не бійся. Куди в біса поділися мої сигарети?

— Он на столі.

Стредлейтер ніколи не знав, де в нього що лежить.

— Під твоїм шарфом, — кажу.

Він сховав сигарети в кишеню куртки. Моєї куртки.

Знічев'я я раптом знов повернув свою мисливську шапку козирком наперед. Бачу, чогось розгулялися мої нерви. Вони в мене взагалі ні к бісу.

— Чуєш, а куди ти її поведеш? — питаю. — Придумав, уже?

— Ні ще. Махнемо в Нью-Йорк, якщо встигнемо. Вона якоїсь хороби взяла дозвіл тільки до пів на десяту.

Його тон мені не сподобався. Я йому кажу:

— Це вона, видко, через те, що не роздивилася ще, скільки в тобі, паскуді, краси і шарму. Бо якби роздивилася, то взяла б дозвіл, мабуть, до пів на десяту ранку!

— Звісно, чорт забирай! — відповів Стредлейтер. Його ніщо не бере, ніякі глузи. Надто вже він високої думки про себе. — А тепер давай без жартів, — каже. — Напиши мені той капосний твір. — Він уже застебнув куртку й зібрався йти. — Але не дуже суши собі голову — аби тільки розповідь була яскрава, щоб аж убивала. Домовились?

Я нічого не відповів. Не хотілося. Тільки сказав:

— Спитай її, чи вона й досі не ходить дамками.

— Спитаю, — пообіцяв Стредлейтер, проте я знав, що він однаково не спитає. — Ну, бувай! — І хряснув за собою дверима.

Я посидів ще з півгодини. Просто сидів собі в кріслі й ніякого біса не робив. Думав про Джейн, про Стредлейтера, про їхнє побачення і т. ін. І так нервувався — мало не збожеволів. Я ж бо вам уже казав, який він розпусник, той паскуда Стредлейтер.

Несподівано завіси в душовій розсунулись, і до кімнати знов зателепався каналія Еклі. Вперше за все моє розтрикляте життя я йому зрадів. Хоч відвернув мене від отієї мури в голові.

Еклі просидів у мене майже до самого вечора. Все розводився про хлопців у Пенсі, яких він ненавидів, і сколупував величезного вугра в себе на підборідді. Хоч би носовичка взяв абощо. А втім, якщо хочете знати правду, я не певен, що той субчик мав носовичка. Принаймні я ніколи його в Еклі не бачив.

По суботах у Пенсі на вечерю завжди давали те саме — біфштекс. Вважалося, що то такий делікатес — куди твоє діло! Б'юсь об заклад на тисячу зелених, робилося це не просто так. У неділю ж бо до багатьох хлопців приїздили батьки, і каналія Термер, певно, метикував собі: кожна мати відразу спитає свого любого синочка, що йому давали вчора на вечерю, і той, звісно, відповість: «Біфштекс». От дурисвітство! Ви б тільки побачили той біфштекс! Сухий, твердий, як підошва — ніж не бере. До того біфштекса щоразу клали кавалок наче глевкої м'ятої картоплі, а на десерт була «руда Бетті» — листковий пудинг із сухарів з яблуками. Його ніхто й не їв, хіба що ота шпана з молодших класів, яка взагалі нічого кращого не бачила, та ще такі ненажери, як Еклі.

Коли ми вийшли з їдальні, надворі було дуже гарно. Землю вже притрусив сніжок — дюймів у три завтовшки — і все сипав і сипав, мов божевільний. Погода стояла з біса чудова, і ми заходилися жбурляти один в одного сніжками й узагалі казитися. Діти, та й годі. Але всім було дуже весело.

Ні на яке побачення чи там ще куди я не йшов, і ми з моїм приятелем Мелом Броссардом із команди борців надумали гайнути автобусом до Егерстауна — з'їсти по біфштексу, а може, й подивитись який-небудь зачуханий фільм. Не хотілося ж цілісінький вечір сидіти крячкою в гуртожитку. Я ще спитав Мела, чи він не проти, якщо з нами поїде й Еклі. Річ у тім, що в суботу Еклі завжди чипів у кімнаті і тільки те й робив, що видушував свої вугрі. Мел відповів, що загалом він, звичайно, не проти, але й не в захваті від такої перспективи. Він не дуже полюбляв Еклі. Одне слово, вернулися ми до гуртожитку зібратись, і я, поки натягав калоші тощо, крикнув Еклі, чи не бажає він у кіно. Той каналія, певна річ, добре чув мене крізь душову, але спершу не відгукнувся. Такі, як Еклі, ніколи не відгукуються з першого разу. Нарешті він прохилив завісу в душовій, став на порозі й запитав, хто з нами піде ще. Йому завжди треба знати, хто з ним іде. Слово честі, якби цей канарик попав у корабельну катастрофу й ви кинулися на човні його, рятувати, то Еклі, перше ніж залазити в човен, ще поцікавився б, зануда, хто сидить на веслах. Я відповів, що з нами йде Мел Броссард. Тоді Еклі й каже: