Антуан де Сент-Екзюпері - Нічний політ

Рів'єр зупинився кого Леру, старого механіка, що возився з літаком. Як і Рів'єр, Леру працював уже сорок років. І робота забирала у нього всі сили. Коли десь о десятій годині вечора або й опівночі Леру приходив додому, перед ним не відкривався якийсь новий світ — повернення додому для нього не було втечею. Рів'єр усміхнувся до цього чоловіка з грубим обличчям і той кивнув на синювату вісь: «Була надто сильно затягнута, але я вже відпустив». Рів'єр нахилився до осі. Його знову захопила робота «Треба буде сказати в майстерні, щоб не так сильно закручували ці деталі». Помацавши пальцем подряпини, він знову подивився на Леру, на його суворе зморшкувате обличчя. І з язика йому зірвалось дивне питання — Рів'єр сам усміхнувся:

— Скажіть, Леру, в своєму житті ви багато часу витратили на кохання?

— О! Кохання… Знаєте, пане директоре…

— У вас, як і в мене, завжди було мало часу.

— Небагато.

Рів'єр прислухався до його голосу — хотів почути, чи нема в тій відповіді гіркоти: ні, гіркоти не було. Озираючись на минуле життя, цей чоловік відчував спокійне задоволення столяра, який щойно відполірував чудову дошку: «Ось. Закінчено».

«Ось… — подумав Рів'єр. — Моє життя закінчено!»

Він одігнав сумні думки, викликані втомою, і рушив до ангара, бо в повітрі вже гуркотів літак із Чилі.

Віддалений гуркіт мотора ставав щораз густіший, дужчий. Засвітили вогні. Червоні ліхтарі освітлення траси окреслили контури ангара, радіонатени, прямокутний майданчик. Усе набувало святкового вигляду.

— Он він!

Літак уже котився під промінням прожекторів. Він так сяяв, наче зовсім новий. Коли нарешті він зупинився перед ангаром, механіки й допоміжні робітники кинулися, щоб забрати пошту, але пілот Пельрен не ворушився.

— Що там? Чого ви ще ждете?

Пілот, зайнятий якоюсь таємничою справою, не відповів. Мабуть, йому й досі гуділо в вухах і він прислухався до того шуму польоту. А тоді повільно похитав головою і, нахилившись уперед, щось там робив унизу. Нарешті, обернувся до начальства, до товаришів і подивився на них серйозно, мов на свою власність. Здавалося, він лічить їх, вимірює, зважує, певен, що чесно заробив усе це — і оцей святково вбраний ангар і твердий цемент, і — там далі — місто з його жвавим рухом, жінками, з його теплом. Він кріпко держав цих людей у своїх широких руках, як держать своїх підданих, бо він міг торкнутися їх, міг чути їх, міг вилаяти їх. Спочатку він і думав вилаяти їх за те, що вони такі спокійні, впевнені — милуються місяцем, але змилувався:

— Заплатите за випивку!

І виліз з кабіни.

Йому закортіло розповісти про свій політ.

— Якби ви знали!…

Вважаючи, мабуть, що цим достатньо сказано, він почав стягати з себе шкіряну куртку.

Коли автомобіль повіз Пельрена разом з похмурим інспектором і мовчазним Рів'єром до Буенос-Айреса, пілотові стало сумно. Це добре, коли ти, щасливо відбувшись і ставши на тверду землю, можеш добряче вилаятись. Така радість! Але потім, коли згадаєш, огортає якийсь сумнів.

Боротьба з циклоном — це принаймні щось реальне, відкрите. Та коли речі ніби лишаються самі, вони набувають зовсім іншого вигляду.

«Все це немов під час повстання, — подумав Пельрен. — У людей тільки трохи блідішають обличчя, але як усе змінюється!»

Зусиллям волі він примусив себе пригадати, що було.

Він мирно летів над Андійськими Кордільєрами. Глибокі сніги вкривали мовчазні гори. Глибокі сніги внесли спокій у це громаддя вершин, як віки вносять його у мертві замки. Кругом на двісті кілометрів — жодної душі, жодного подиху життя, жодного руху. Тільки стрімкі скелі, що сягають угору до шести тисяч метрів, тільки кам'яні шати, що рівними складками спадають униз, тільки цей грізний спокій.

Це сталося поблизу піка Тупунгато…

Пельрен замислився. Так, саме там він став свідком дива.

Спочатку він нічого не побачив, тільки відчув невиразне збентеження, як ото людина, що думала, ніби вона сама, а вийшло — ні, вже не сама, на неї хтось дивиться. Надто пізно і не дуже розуміючи як саме, Пельрен відчув круг себе кільце гніву. От і все. Звідки йшов той гнів?

По чому вгадував Пельрен, що гнівом сповнені і каміння і сніги? Бо ніщо, здавалося, не віщувало чогось лихого, ніде не було й тіні бурі. Але там виникав інший світ, який ледь-ледь відрізнявся од звичного. З незрозумілою тугою в серці Пельрен дивився на ті невинні шпилі, на засніжені, трошки сіріші ніж завжди, вершини, які починали жити — мов люди.