Николай Хвылевой - Вальдшнепи

— Дозвольте, — заметушився лiнгвiст. — Хiба ви не знаєте, що Дмитрiй член Компартiї?

— Не турбуйтесь! — сказала Аглая… — Знаємо… i думаємо, що вiн не буде гнiватись на тьотю Клаву за одвертiсть.

— Цебто ти хочеш сказати, — промовив Карамазов, — що тьотя Клава мене образила?

— Ми хочемо сказати, — кинула Аглая, — що комунiсти хоч i непоганi люди, але в бiльшостi страшенно нуднi… Ну, словом, свiторозумiння їхнє-можна напевно твердити — не сягає далi Чемберлена з моноклем i чергової партячейки… Правда, цiкавляться ще китайськими справами.

Карамазову пересмикнуло обличчя. Його карючило, що цi випадковi позапартiйнi дачницi так неохайно ставляться до його партiї. Будучи, так би мовити, вiчним опозицiонером, вiн у той же час був своєрiдним фанатиком комунiзму й, звичайно, не мiг спокiйно реагувати на це зовсiм невиправдане нахабство.

Але розмову вже скiнчили й умовлялись, де можна буде зустрiтись завтра. Вже флоберiвськi дами зникли в темрявi абрикосового дворика, i товариш Вовчик щось захоплено розповiдає про тьотю Клаву. Тодi Дмитрiй раптом згадує Ганну i вже не вiдчуває до неї тiєї злоби, що її пiзнав увечерi. Йому навiть трохи заболiло серце, i вiн сказав:

— Ти, Вовчику, будь ласка, не говори Ганнi, де й — з ким ми блукали сьогоднi.

— Чому це? — спитав лiнгвiст: вiн уже забув вечiрню розмову, коли сам радив приятелевi ховяти вiд Ганни свої зустрiчi з Аглаєю.

— Я так хочу! — сказав Карамазов. — Ти це мусиш зробити для мене.

Товариш Вовчик здивовано подивився на Дмитрiя, декiлька разiв здвигнув плечима, але згоду, звичайно, дав.

— Згоду я даю, — сказав вiн. — Але от що, друже: як це так трапилось, що московськi дами зробились українками?

— Це питання i мене дуже цiкавить.

— Цебто ти теж нiчого не знаєш? — спитав здивований лiнгвiст.

— Стiльки знаю, скiльки й ти.

— Дивно. Коли хочеш, загадково. Iй-бо… Ти як. гадаєш?

— Я теж думаю, що загадково. I думаю, що цю загадковiсть дами нарочито утворюють для, так би мовити, пiкантностi.

— Це менi, їй-бо, подобається! — скрикнув iз задоволенням лiнгвiст. — Чому не зробити з звичайної випадкової зустрiчi iнтересну пригоду? Iнтрига не тiльки в романi цiкава рiч, вона й в життi приємна розвага… — Ти, я бачу, починаєш фiлософствувати, — усмiхнувся Карамазов.

Товариш Вовчик, звичайно, не погодився з цим твердженням i сказав, що Дмитрiй все-таки анальфабет {7} 7 Тут у розумiннi "невiглас" I не розумiє, що таке фiлософiя.

— А втiм, — промовив вiн, — я не про це. Я хочу про твою фортуну. Тобi страшенно везе, непоганий.

— Ти не задоволений тьотею Клавою?

— Боже борони. Навпаки — з тьотею Клавою, безперечно, краще зв'язатися… Знаєш, iз замiжньою жiнкою. багато безпечнiш.

Товариш Вовчик зареготав од задоволення i заплигав, як молоде теля.

…Коли вони сходили на свiй ганок, у пiвнiчнiй частинi заштатного городка вже кричали раннi провiнцiальнi пiвнi.

На другий день вони знову зустрiлись: тепер вони зустрiчались кожного вечора. На шостий день над дачним посьолком раптом розiрвалась гроза. Хмари заволокли все небо, i цiлий день iшов краплистий дощ. По вулицях стояли великi калюжi, й надзвичайно розмило дерев'янi тротуари. Тьотя Клава прислала до Карамазових дiвчину з запискою й просила в нiй друзiв сьогоднi не виходити. Лiнгвiст перечитав листа й, передаючи його Дмитрiю, кинув:

— Я гадаю, що дiвчата мають рацiю саме так вирiшити. Ти як на це дивишся?

— Як же тут дивитись, — сказав Карамазов. — Очевидно, краще не придумаєш.

Вiн, звичайно, збрехав, бо на його погляд година була не така вже погана, щоб одмовлятись вiд веселої гулянки. Мовляв, можна було в крайньому разi пороззуватись — це ж не город i не осiння пора.

— Але ти все-таки замислився? — сказав товариш Вовчик, провiряючи замки в своїй рушницi.

— I не думаю замислюватись, — ще раз збрехав Карамазов i зробив декiлька нервових крокiв по кiмнатi.

Вiн нiяк не розумiє, чому це йому трохи заскемiло серце. Невже тому, що вiн сьогоднi не побачиться з Аглаєю? Вiн же зустрiчався з нею вчора й кожного дня зустрiчається. Вiн, нарештi, побачиться з нею завтра й ще багато разiв буде з нею бачитись. Як же розумiти цей несподiваний бiль?

В коридорi раптом заговорили, i в кiмнату ввiйшла Ганна.

— Ну, що ми, хлопцi, будемо сьогоднi обiдати? — спитала вона.

— Очевидно, котлети й пюре з сметаною, — поспiшно вiдповiв Дмитрiй.

Ганна уважно подивилась на чоловiка: вона не знала, жартує вiн чи й справдi серйозно говорить.

— Чого ти витрiщила на мене очi? — сказав Карамазов. — Я ж тобi говорю: котлети й пюре з сметаною.