Николай Хвылевой - Вальдшнепи

Аглая, очевидно, уважно стежила за своїм супутником i тому поспiшила йому на допомогу.

— Ти, друже, безперечно, помиляєшся, — сказала вона. — Ти глибоко помиляєшся.

— Ти говориш про Богоматiр?

— Я говорю про тебе. Ти помиляєшся, коли думаєш, що тебе довго буде тривожити невпевненiсть. Це — коротке, тимчасове явище, й воно скоро зникне.

Вона пiдвелась, знову сiла на траву i його примусила сiсти бiля неї.

— Так-то, мiй хлопчику! Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть, — сказала вона й положила свою руку на його голову. Вже стояла глибока пiвденна нiч. На Славутi кожної хвилини прокидались якiсь неяснi звуки. Десь ревiв пароплав, i далеко на пiвднi пливли його привабливi вогнi. Раз у раз фаркали й падали аеролiти i тривожили очi загадковим свiтлом свого ярко-срiбного горiння. i — Так, — раптом промовив Дмитрiй. — Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть. I ти правду говориш, що я вже її поборов. Я не можу не побороти, бо майбутнє за моєю молодою нацiєю i за моїм молодим класом. Вiн узяв її руку й мiцно стиснув. Жива людина знову прокидалась у нiм, i вiн ще раз перетворювався. Вiн навiть не помiтив, як Аглая iронiчно посмiхнулась, коли вiн майбутнє своєї нацiї зв'язував з "якимось там" класом.

— Я iнодi буквально задихаюсь од щастя, — говорив вiн далi, скидаючи з кручi камiнцi й зовсiм не помiчаючи, що його розмовi бракує елементарної послiдовностi. — Темнi сторони нашої дiйсностi тодi зовсiм зникають iз моїх очей, i я починаю рости i виростаю у велетня. Бо й справдi: в суспiльствi не може бути такої ситуацiї, коли неможлива боротьба. Коли ж це так, то… як усе-таки весело жити "на етом свете, господа"… Ти не можеш i уявити, як я полюбив це заялозене слово — прогрес. Прогрес — це ж, по сутi, якiр спасiння. Це ж вихiд iз того становища, що в нього зайшла революцiя.

— Але ти говориш зовсiм як учень першої групи, — сказала Аглая.

— Цiлком справедливо! — гаряче пiдхопив Дмитрiй. — Я i єсть учень першої групи й маю мужнiсть визнати це. Така вже логiка подiй: хто хоче жити в нашi днi, той обов'язково мусить починати з абетки…

— I витягувати з архiву старi гасла?

— А хоч би й так. Хiба революцiйнi гасла сьогоднiшнього дня завтра не можуть стати реакцiйними? Хiба ми не маємо прикладiв? I навпаки: хiба лозунги якогось 1917 року сьогоднi не стали фарисейством i матерiалом для спекуляцiї? Це не значить, що ми збанкрутували, а це значить, що треба бути дiалектиком. Сьогоднi масу можна повести тiльки пiд тим стягом, що на ньому буде чiтко написано — "прогрес".

— Навряд тiльки вона пiде за тобою, бо маса не терпить абстракцiї. А прогрес — це для неї абстракцiя.

— Цiлком погоджуюсь, — сказав Карамазов. — Але я далеко стою вiд вульгарного тлумачення маси. Революцiю маса творить через свою iнтелiгенцiю, бо всякий масовий вибух тiльки тодi робиться революцiєю, коли ним починають керувати Дантони, Ленiни чи то Троцькi.

— З тебе вийшов би не зовсiм поганий агiтатор-прогресист, — кинула Аглая i демонстративно засвистiла якусь шансонетку.

— Ти менi робиш багато честi своєю заявою.

— Nullement, — промовила дiвчина. — On ne voit раs 'tous les jours un malade comme vous etes {6} 6 Нiчого… Не завжди побачиш такого хворого, як ви (фр.) .

— Ти мене вважаєш за хворого? — образився Дмитрiй.

— Боже борони, — сказала Аглая. — Менi тiльки неприємно, що твоїй розмовi бракує логiки. З одного боку, ти висловлюєш безперечно розумнi думки, а з другого — плутаєшся в Ленiнах, у класах тощо.

— Ну от, знову стара iсторiя, — незадоволено промовив Карамазов. — Чи не думаєш ти вплинути на мою iдеологiю? Коли так, то ти даремно витрачаєш сили. Взяти хоч би те ж вiдродження моєї нацiї. Я його iнакше не можу мислити, як засiб, не як мету, як фактор, що допомагає менi розв'язати основну соцiальну проблему. Вiдродження моєї нацiї — це є шлях до чiткої диференцiацiї в нашому суспiльствi й, значить, крок до соцiалiзму. Iнакше на це вiдродження я дивитись не маю охоти.

— Значить, iз твого вiдродження нi чорта й не вийде! — грубо кинула Аглая i, зробивши з долонь рупора, покликала тьотю Клаву.

Карамазов поглядом переможця подивився на дiвчину. Вiн не тiльки не образився — йому навiть приємно було, що вона зiрвалась iз спокiйного тону. її самовпевненiсть i захоплювала, i в той же час нервувала його, бо що ближче вiн сходився з нею, то сильнiш вiдчував її впливи на свiй свiтогляд.

— А Вовчик не зовсiм поганий спiвбесiдник, — пiдходячи, сказала тьотя Клава. — I виявляється… зовсiм не комунар.