Микола Гоголь - Огненний змій

Пройшовши з півверстви, Маруся обернулась і побачила, що на могилі ще стоять люди, але коли зійшли в долину, могила вже ні разу не показувалася.

Всі троє йшли спершу мовчки під впливом почуття розлуки з приятелями, нарешті старий Чайка став розмовляти з Іваном про бондаря, розповідаючи про давню з ним знайомість, а що голова його була трошки п’яненька, хоч він і стерігся не пити зайвого, то розмова його скоро набула веселого щирого тону, як звичайно розмовляє підпилий українець. Маруся, що в неї не сходив з голови Батуринський цвинтар, вважала цю хвилину за найзручнішу, щоб запитати про своє; непомітно прикинувши в загальну розмову своє оповідання про те, як плаче у Батурині земля, спитала в старого, чи не знає він, від чого це робиться.

Старий, роздумуючи, похнюпив голову й хвилину не відповідав нічого. Тяжке зідхання вирвалось у нього з грудей.

— Від чого плаче земля? — повторив він. — Не питай у мене, дитино моя, від чого вона плаче… Багато накоїв лиха окаянний Мазепа! Сам пропав ні за собаку й інших згубив, проклята душа!

Ще раз зітхнув віщий старий і до самого вечора йшов понурий і смутний. Іван і Маруся мовчали. Але коли прийшли до Кролевця, від якого лишалося їм тільки тринадцять верстов додому, і зайшли до кума Андрія, Чайка знову звеселився і після кількох чарок зробився тим самим говірким Чайкою, що був у бондаря Омелька.

Шумить, гуде славний Вороніж; але не від грому й бурі, а від голінних пісень і танків. Весела юрба молоді при світлі місяця бурхливим припливом пливе спустілими вулицями. Чути в ній дзвін музики, тупіт танцюристів, різноголосий сміх і буйний галас; але ще чутніше голос добірних гуляк, що, відставши трохи від усієї юрби, виступали згорда, — похиливши набік високі шапки, заклавши руки в кишені своїх свит, і дзвінко й докладно наспівували чумацької пісні:

Цей голос ішов луною не тільки воронізькими левадами й садками, але й сам місяць ніби на нього відгукувався. Чудне було світло його: падаючи з висоти неба на темні дерева, на низенькі хати, на широку вулицю й юрбу танцюристів, він надавав усьому якогось особливого кольору й форми, який день не можна уявити; в його сяйві все здавалось надзвичайним, як у сні; все ніби рухалось і промовляло якоюсь дивною мовою: і тому так весело й вільно було на душі в гульливої юрби. Всі немов потрапили в чарівний світ, де немає злиднів і тягару, все чудесне й ясне, і мчали вперед безтурботно, ніби переконані, що танок ніколи не скінчиться й музики не перестануть.

Поперед усіх ішов Іван зі своєю чудовою бандурою, за ним — дві скрипки й бубон; але ні голос скрипок, ні гудіння бубна не могли заглушити дзвін бандури, що живим струмком випливав серед завального тону музики й надавав їй навіть у гуляцьких піснях якогось задумливого виразу. Всі вже в Воронежі знали історію цієї бандури; знавці дивувались з її особливого устрою; парубки й дівчата чули в її дзвоні особливий від звичайних бандур голос, і де з’являлась дивна бандура, там були й набільші вечорниці. Тим-то й тепер молодь з усього Воронежа зібралась в одну купу, зібрала своїх музик і йшла вулицями викликати охочих повеселитись.

Натовп зростав безупинно, разом з тим, як посувався вперед. Нарешті поділилися надвоє: одна половина пішла великою вулицею, а друга, на чолі з Іваном, увійшла в вузький провулок, що йде понад ставом. Провулок цей від садових дерев, що зависали з обох боків, був майже темний; всі речі, на які не падала тінь, були незвичайно ясні при світлі місяця.

Іван і його товариші спинились перед низенькою хатою, майже зовсім закритою двома березами, що спустили над нею темні свої віти. Іван заграв на бандурі, а парубки й дівчата заспівали під дзвін струн зазивної пісні:

Що ж це за хата, що перед нею всі віддали шану? Невже вона така важлива високими своїми березами зі своїм лелечим гніздом? Чи фарбованими дверима, на яких намальовано чубатого запорожця в червоних штанях, з бандурою в руках? Ні, не берези й мальовані двері привели сюди Йвана; а в цій хаті живе дівчина, що подібної на неї не знайдете не тільки в Воронежі, та ледве чи й у самому Глухові.