Герман Гессе - Сіддхартха

Аж тепер збагнув Сіддхартха, чому він, бувши брахманом, бувши покутником, марно боровся з цим «я». На заваді йому стало те, що він забагато знав, забагато читав священних гімнів, надто пильно додержувавсь правил жертвопринесення, надто часто вдавався до умертвінню плоті, забагато прагнув і забагато робив. Його розпирала пиха, завжди він був найрозумніший, завжди найревніший, завжди ступав на крок поперед усіх, завжди все - знав і все вмів, завжди був жерцем і мудрецем. І в те жрецтво, в ту пиху, в те натхнення проникло його «я» й міцно там засіло, набираючись сили, тоді як він гадав, що вбив його постуванням та каяттям. Тепер він збагнув це — збагнув, що потаємний голос казав правду, що його, Сіддхартху, ніколи не спас би жоден учитель. Тим-то він мусив піти у світ, мусив віддаватися втіхам і владі, жінкам і грошам, мусив стати торговцем, грати в кості, обпиватися вином, несито збивати багатство, поки жрець і самана у ньому вмер. Тим-то він мусив нести тягар тих нестерпних років далі, мусив терпіти відразу, порожнечу, безглузде, марудне й занапащене життя, терпіти до кінця, до гіркої зневіри — доти, аж доки ласолюбець Сіддхартха, жадюга Сіддхартха нарешті вмре. І ось він умер, зі сну прокинувся новий Сіддхартха. Він також, мабуть, постаріє, також, мабуть, колись помре — бо Сіддхартха минущий, минуще кожне втілення. Але сьогодні він молодий, сьогодні він ще дитя — новий Сіддхартха, і груди його сповнює радість.

Так міркував Сіддхартха, дослухаючись з усмішкою до свого шлунка, вдячно наслухаючи, як десь бринить бджола. Погідно дививсь він на річку, й ніяка вода ще не тішила його так, як ця, й ніколи ще голос і мова тихоплинного потоку не бриніла йому так виразно і милозвучно. І здалося, ніби ця річка має розповісти йому щось особливе, щось таке, чого він іще не знає, що на нього ще жде. У цій річці Сіддхартха хотів утопитись, у ній старий, стомлений, зневірений Сіддхартха сьогодні втопився. Але новий Сіддхартха пройнявся глибокою любов’ю до плинного цього потоку й вирішив поки що від нього не йти.

ПЕРЕВІЗНИК

«На цій річці я й зостануся,— міркував Сіддхартха.— Це та сама, через яку я переправлявсь, як ішов до звичайних людей. Мене перевіз тоді один добрий чоловік, до нього тепер я й піду. Від його хижі дорога колись повела мене до нового життя, що тим часом уже постаріло й умерло... Нехай же й тепер дорога моя, моє нове життя почнеться звідти! »

Ніжно дивився Сіддхартха на плинний потік, у зеленаву прозору воду, на кришталево-ясний і загадковий її малюнок. І бачив Сіддхартха, як із глибині підіймаються світлі перла, як бульбашки тихо пливуть на поверхні, як у дзеркальній гладіні відбивається небесна блакить. Безліччю очей дивилась на нього річка — білих, зелених, кришталево-прозорих, небесно-блакитних... Як він любив цю воду, як вона його чарувала, який він був їй удячний! І почув Сіддхартха у серці голос — новий, той, що прокинувсь. І голос сказав: «Люби цю річку! Не кидай її! Вчися в неї! » Так, він хоче у неї вчитись, він хоче її слухати! Бо хто цю річку збагне і її таємницю, той, здавалось йому, збагне й багато чого іншого, багато таємниць, усі таємниці.

Однак цього дня з усіх річкових таємниць він бачив лише одну, і вона полонила його душу. Він бачив: вода все тече й тече, тече без упину, а проте постійно перед очима, постійно, всякчас та сама — й усе ж таки щомить інша! О, хто зрозуміє це, хто осягне це? ! Він цього не осягав і не розумів, він лише відчував, як у ньому ворушиться здогад, далекий-далекий спомин, лунають відлуння божественних голосів.

Сіддхартха підвівся — голод у тілі став уже просто нестерпним. Захоплено рушив він далі — понад берегом, проти течії, наслухаючи, як плюскотить вода, дослухаючись, як буркотить у череві голод.

Коли він прийшов на перевіз, човен саме причалив до берега, а в ньому стояв той самий чоловік, що колись переправив молодого саману через річку. Сіддхартха впізнав його; він також дуже постарів.

— Візьмеш на той бік? — запитав Сіддхартха.

Перевізник, здивований тим, що такий поважний чоловік подорожує пішки й сам, узяв Сіддхартху в човен і відштовхнувся від берега.

— Гарне життя ти собі обрав,— озвався по хвилі гість.— Це ж, либонь, просто щастя — день при дні жити і плавати на такій річці.

Перевізник, налягаючи на весла, всміхнувся:

— Це ти правду сказав, добродію, життя в мене гарне. Та хіба будь-яке життя, будь-яка робота не гарна?

— Та, мабуть, гарна. Але в тебе така робота, що я тобі навіть заздрю.