Герман Гессе - Сіддхартха

— Ти — Сіддхартха! — скрикнув Говінда.— Тепер я впізнав! Просто не розумію, як я не впізнав тебе відразу. Вітаю тебе, о Сіддхартхо! Який же я радий знов тебе бачити!

— І я радий, Говіндо, знов тебе бачити. Ти постеріг мій сон, і я тобі ще раз дякую, хоч стерегти мене і не треба. Куди ж ти, о друже, ідеш?

— Іду я нікуди. Ми, ченці, поки суха пора, завше в дорозі. Весь час ми переходимо з місця на місце, живемо за законами, проповідуємо вчення, приймаємо милостиню, вирушаємо далі... Й отак споконвіку. А ти, Сіддхартхо, куди йдеш ти?

І сказав Сіддхартха:

— Я такий самий, як ти, о друже. Я також іду нікуди. Я тільки в дорозі. Я йду на прощу.

Промовив Говінда:

— Ти кажеш, що йдеш на прощу, і я тобі вірю. Одначе даруй мені, о Сіддхартхо, але на прочанина ти не схожий. Убраний ти, як багач, на тобі черевики, як у вельможі, а чуб твій напахчений духмяною водичкою. Це чуб не прочанина, чуб не самани.

— Це ти слушно завважив, любий. Твого пильного ока не уникло ніщо. Та я й не сказав тобі, нібито я — самана. Я тільки сказав, що іду на прощу. І це таки правда: я йду на прощу.

— Йдеш на прощу...— проказав Говінда — Але ж небагато хто ходить на прощу в такій одежі, небагато хто ходить на прощу в таких черевиках і з таким чубом... Я ходжу на прощу багато вже років, одначе такого прочанина ще не стрічав.

- Вірю тобі, о Говіндо. Та сьогодні ти стрів саме такого прочанина — в таких черевиках, у такій одежі... Пригадай, любий друже: світ утілень минущий, минущі, безнадійно минущі у нас одіяння, і вигляд чубів, і самі чуби, і сама наша плоть... Це ти слушно завважив — одяг у мене й справді, як у багача. Убраний я так через те, що був багачем. І чуб у мене такий, як у мирян та ласолюбців, через те, що був я одним із них.

— А тепер, о Сіддхартхо, хто ти тепер?

— Хтозна. Я не знаю цього так само, як і ти. Я в дорозі. Я був багатий, а тепер уже не багатий. І ким буду завтра — не знаю.

— Ти втратив багатство?

— Або я його втратив, або воно мене втратило. Багатство моє пропало. Швидко обертається колесо перевтілень, Говіндо. Де тепер брахман Сіддхартха? Де самана Сіддхартха? Де багач Сіддхартха? Швидко міняється те, що минуще, Говіндо, знаєш сам.

Довго дивився Говінда на товариша юності, довго і з сумнівом. А тоді уклонивсь, як вельможам вклоняються, й рушив своєю дорогою.

А Сіддхартха дививсь йому вслід і всміхався; він усе ще любив товариша — цього вірного, цього нерішучого чоловіка. Та й як було не любити когось чи щось цієї хвилини, цієї чудовної години, після такого цілющого сну, коли всього його сповнював Ом! Саме в цьому й були всі чари, що сталось у ньому вві сні завдяки слову «Ом»,— у тому, що тепер він усе любив, що його сповнило радісне, тепле почуття до всього навкруги. І саме на це (так йому нині здавалося) досі він був такий тяжко недужий — на те, що нікого й нічого не міг любити.

Сіддхартха дивився ченцеві услід і всміхавсь. Сон покріпив йото, одначе тепер він знемагав від голоду — вже цілих два дні у нього не було й ріски в роті, а часи, коли він умів терпіти голод, давно минули. Сіддхартха подумав про ті часи з тугою, але водночас і з усмішкою. Тоді, пригадалось йому, він хвалився перед Камалою трьома речами, він володів трьома благородними й непереможними мистецтвами: постувати, чекати, думати. То був його скарб, його влада й сила, надійна його опора; завдяки ревним, виснажливим зусиллям опанував він у роки юності ці три мистецтва, більш нічого. І ось вони його покинули, жодне з них йому тепер не належало — ні мистецтво постувати, ні мистецтво чекати, ані мистецтво думати. Сіддхартха віддав їх за найнікчемніше за найминущіше — за чуттєві насолоди, за безтурботне життя, за багатство. Диво дивне зробилося з ним. І тепер, схоже, тепер він справді став звичайною людиною. Сіддхартха замислився над своїм становищем. Важко було йому думати — не хотілося, власне, зовсім, і все ж він примусив себе міркувати.

«Тепер,— думав він,— поза як усі ці минущі і тлінні речі знов стали мені чужими, тепер я знову стою під сонцем, як стояв колись .давно, ще малим хлопчиком, і нічого не маю вже, нічого не вмію, ні до чого не здатний, нічого не навчився. Диво, та й годі! Тепер, коли я вже не молодий, коли голова моя майже сива, коли й сили не ті, тепер я знов починаю спочатку, як хлопчик! » І знову Сіддхартха не втримався, щоб не всміхнутись. Так, дивна у нього доля! Літа його вже покотилися вниз, а він знову стоїть у світі порожній, і голий, і дурний. Але він через це чомусь не тужив, йому навіть неабияк хотілося зареготати — зареготати із себе, зареготати із цього чудного, безглуздого світу.