Джейн Остін - Доводи розсудку

Енн ухилилася від прямої відповіді, але, на її погляд, згадувати про цей випадок не тільки не було ніякої потреби, більше того, його слід було неодмінно приховати. Вона знала, яку образу було вчинено батькові багато років тому; здогадувалась, яким чином це стосувалося Елізабет; і не мала сумніву, що обох дратує сама думка про містера Елліота. Мері ніколи не писала до Бата, таким чином, обов'язок підтримувати ліниве й нудне листування з Елізабет довелося взяти на себе Енн.

Незабаром після сніданку до них приєдналися капітан Гарвіл з дружиною та капітан Бенвік; вони домовлялися на останок погуляти по Лайму. Повертатися до Апперкросса вирішили після полудня, а до того часу бути разом із новими друзями й не сидіти під замком.

Тільки-но вони вийшли на вулицю, Енн опинилася поряд із капітаном Бенвіком. Він був схильний до того, щоб продовжити вчорашню бесіду; деякий час вони йшли разом, обговорюючи, як і досі, містера Скотта й лорда Байрона, і неспроможні, як і досі та як і будь-які два читачі, дійти цілковитої згоди стосовно їхніх достойностей, доки компанія не перемішалась і замість капітана Бенвіка Енн побачила поруч себе капітана Гарвіла.

— Міс Елліот, — напівголоса сказав він, — ви зробили добру справу, розворушивши цього бідолашного хлопця. Частіше б йому бувати в такому товаристві. Я й сам знаю, не можна йому бути таким відлюдним. Але що тут вдієш? Нам не можна розлучитись.

— Так, — відповіла Енн, — я легко можу зрозуміти, що зараз це неможливо, але, мабуть, пізніше… Адже ми знаємо, що час — найкращий лікар, і згадайте, капітане Гарвіл, ваш друг зазнав утрати так недавно — наскільки я знаю, тільки минулого літа.

— Що правда, то правда (важко зітхнувши), тільки в червні.

— А дізнався про неї, мабуть, пізніше.

— Так, лише на початку серпня, коли повернувся з Мису Доброї Надії та якраз одержав «Борця». Я був у Плімуті й із жахом чекав на нього; він вже надсилав листи, але «Борця» відправили до Портсмута. Треба було вирушити туди й повідомити йому страшну новину, але хто це зробить? Тільки не я. Я б скоріше дав себе повісити на щоглі. І ніхто б не наважився, якби не цей добрий хлопець (киваючи в бік капітана Вентворта). «Лаконія» прийшла до Плімута на тиждень раніше — надіслати до моря її не могли. Скориставшись нагодою, він усе бере на себе: пише листа з проханням про відпустку та, не чекаючи відповіді, поспішає до Портсмута, не знаючи відпочинку ні вдень, ні вночі, а діставшись туди, одразу ж вирушає на борт «Борця» і цілий тиждень не розлучається з бідолахою. Ось що він зробив, а більше ніхто не врятував би бідного Джеймса. Міркуйте самі, міс Елліот, як ми можемо його не любити?

Енн сумлінно обдумала це питання й у відповідь вимовила те, що була в змозі вимовити, а він — у змозі вислухати, бо надто розхвилювався від спогадів і поспішав змінити тему розмови.

Неподалік од будинку місіс Гарвіл вирішила, що її чоловік уже достатньо багато ходив, і радила їм так закінчити прогулянку: провести їх до дверей, повернутися до готелю й уже без них рушити назад, її рішення було цілком вірним, але коли вони наблизилися до Кобба, їм так закортіло ще раз із ним попрощатись, і Луїза так цього прагнула, що всім довелося визнати: чверть години не є істотною різницею; і, обмінявшись із капітаном Гарвілом та його дружиною найтеплішими побажаннями, запрошеннями й обіцянками, які тільки можна собі уявити, вони попрощалися з ними біля ґанку й у супроводі капітана Бенвіка, який, здається, хотів залишатися з ними до кінця, пішли віддати наостанку належне красотам Кобба.

Капітан Бенвік знову опинився поряд з Енн. Милуючись морем, неможливо було не згадати рядків лорда Байрона, і Енн залюбки їх слухала, поки можна було слухати. Незабаром, однак, їй довелося відвернути увагу.

Через сильний вітер дами не могли йти вгорі і тому вирішили спуститися, і всі уважно та обережно рухалися стрімкими сходами, окрім Луїзи; вона хотіла стрибнути, і щоб капітан Вентворт її підхопив. Під час їхніх прогулянок вона завжди так стрибала, а він її підхоплював; це їй надзвичайно подобалося. Зараз йому не дуже хотілося, щоб вона стрибала на тверде каміння, однак він її підхопив. Луїза без пригод опинилась унизу, але раптом їй закортіло всім показати, яка вона задоволена, і вона побігла сходами вгору, щоб він знову її підхопив. Він відраджував, адже й без того її сильно струсонуло, та всі його старання були марними, вона тільки посміхалася й казала: «Ні, я стрибну, я так вирішила». Він розставив руки: лише на півсекунди вона поквапилася — і впала просто на каміння Нижнього Кобба. Вона лежала наче мертва! Ані рани, ані крові, ані синця, — але очі були заплющені, обличчя бліде мов смерть, і вона не дихала. Легко уявити собі, який жах охопив усіх, хто стояв навкруги!