Гі де Мопассан: Любий друг (Збірник)

— Я не знаю, що таке з Рафаелою, але цього вечора вона чарівна!

Потім йому теж дали келих; він його спорожнив і пробурчав:

— Чорт! Нема краще, як оце!

Зараз д. Філіпп ушкварив жвавої польки, і Турнево закрутився в танці, ухопивши єврейку-кралю, тримаючи її весь час над землею, щоб вона й ногами не черкалась. Д. Пемпес та д. Вас набрались нового запалу. Інколи та чи інша пара зупинялась біля коминка, щоб випити бокал пінного вина; і цей танець тривав без кінця, коли з’явилась Роза, прочинивши двері з свічкою в руках. Розпатлана, в старих стоптаних патинках, в самій сорочці, роздрочена, червона.

— Я хочу танцювати! — кричала вона.

— А твій старий? — спитала Рафаела.

— Той? Він заснув уже, він відразу ж засинає! — відповіла регочучи Роза.

Вона вхопила д. Дюпюї, що сидів на канапі, не маючи пари, і полька відновилась.

Але пляшки були порожні.

— Я плачу за одну, — проголосив д. Турнево.

— Я також, — сповістив д. Вас.

— І я теж, — закінчив д. Дюпюї.

Всі заплескали в долоні.

Усе вийшло на славу, розпочався справжній бал. Іноді навіть Луїза та Флора забігали нашвидку і вальсували один тур, у той час як їхні клієнти там нанизу сердились від нетерплячки; з засмученим серцем, бігцем верталися вони до своєї кав’ярні.

Опівночі ще танцювали. Траплялося, що якась дівчина щезала, а як зачинали її шукати, бо не виходило візаві у танці, то помічали, що й чоловіка одного не вистачає.

— Звідки ви йдете? — спитав жартуючи д. Філіпп, тоді як д. Пемпес повертався з Фернандою.

— Ми дивилися, як спить д. Пулен, — відповів податковий урядовець. Слівце мало надзвичайний успіх; всі по черзі ходили дивитися, як спить д. Пулен у товаристві тієї чи іншої дівчини, а вони всі цієї ночі були незрозуміло поступливі. Мадам на все плющила очі і сама в куточку довгенько розмовляла на самоті з д. Васом, неначе вони з’ясовували останні подробиці вже вирішеної справи.

Нарешті о першій годині двоє жонатих, д. Турнево і д. Пемпес, заявили, що їм вже час додому, і хотіли сплатити свої рахунки. Пораховано було тільки шампану, та й то по шість франків за пляшку, а не по десять, як звичайно. І коли вони дивувалися такій великодушності, мадам радісно, весело промовила:

— Не щодня ж буває свято.

Майор, граф фон Фальзберг, комендант прусський, закінчував перегляд своєї пошти; він сидів у широкому вишиваному фотелі, сперши ноги на витворну мармурову дошку коминка, де його остроги за три місяці окупації в замку д’Ювіль, вичеркуючи щодня потроху, видовбали дві глибокі ямки.

Філіжанка з кавою парувала на круглому, мозаїчної роботи столикові, загидженому плямами лікерів, попаленому сигарами та покарбованому ножиком: іноді, загострюючи олівця, офіцер-завойовник вирізьблював на коштовному столикові цифри або ж візерунки, які тільки-но вигадувала його лінива думка.

Прочитавши листи й проглянувши німецькі газети, що приніс його вахмейстер, він підвівся, підкинув у коминок три-чотири величезних сирих поліна (ці добродії на паливо потроху вирубували парк) і потому підійшов до вікна.

Дощ лив, як із відра, наче насланий якоюсь шаленою рукою, справжній нормандський дощ, що падає навскісно, густий, як завіса, мов стіна з похилених борозен, дощ, який хлюпотить, заляпує болотом, усе затоплює, справжній дощ з околиць Руана — цього урільника Франції.

Офіцер довгий час дивився на залиті водою луки й на ген ту річку Андель, що збучавіла й вийшла з берегів; він пальцями по шклі легенько тарабанив рейнського вальса, але шерех примусив його обернутись: то ввійшов його помічник, барон фон Кельвайнгштайн, що був в одному з ним чині.

Майор був плечистий велетень, з довгою бородою, що, наче віяло, стелилася широко йому по грудях; і вся його велетенська й пишна постать у військовому вбранні нагадувала паву, що розпустила хвоста під підборіддям. Він мав блакитні очі, холодні та спокійні, одну щоку розрубано йому шаблею в австрійську війну; а взагалі його вважали й за добру людину, й за доброго офіцера.

Капітан був низенький, рудий, з великим, міцно підперезаним животом; він коротко підстригав свою вогненно-руду бороду, а при певному освітленні вона полум’яніла, і тоді здавалося, що лице натерто фосфором. Йому бракувало двох зубів, вибитих під час нічних бенкетів (як воно сталося, він і сам не пам’ятав), і він шепеляв і якось так хрякав, що не завжди можна було його зрозуміти; до того ж він був лисий на самій лише маківці, як чернець із тонзурою, але навколо цього голого обрічика кучерявилась невеличка блискучо-золота вовна.