Гі де Мопассан: Любий друг (Збірник)

— Ти того не побачиш, — сказав він і, не встаючи з крісла, націлився. Дві кулі одна по одній продірявили очі на портреті.

Потім він крикнув:

— Ану, підведемо міну.

Зразу балачки припинилися, ніби всіх охопила нова й надзвичайна цікавість.

Міна — це була вигадка Мадемуазель Фіфі, його спосіб руйнувати, його улюблена розвага.

Залишаючи свій замок, власник граф Фернанд д’Амоїс д’Ювіль не встиг ані забрати що-небудь з собою, ані заховати; лише срібло йому пощастило сховати в дірці одного простінка. Але ж, оскільки він був дуже багатий, велика зала, що її двері виходили до їдальні, до втечі господаря мала вигляд музейної галереї.

На стінках було розвішано картини, малюнки й коштовні акварелі; на столиках, етажерках та в розкішних вітринах було накладено силу всякого дріб’язку: різні вазочки, статуетки, саксонські фігурки, китайські божки, вироби з старовинної слонової кості або венеційського шкла — вся оця химерно-примхлива й коштовна сила речей заповнювала величезну кімнату.

З цього всього мало що й залишилося досі. Не тому, що його було розкрадено, — майор фон Фальзберг аніяк не дозволив би цього, — а тому, що Мадемуазель Фіфі вряди-годи підводив міну, і всі офіцери під той час хвилин з п’ять щиро розважались.

Маленький маркіз кинувся до зали роздобувати все для цього потрібне. Він приніс чудового китайського чайника з рожевої породи, насипав у нього повнісінько гарматного пороху, а через носик обережно протяг довгий гніт, запалив його й бігцем одніс цю пекельну машинку до сусідньої кімнати.

Зараз же він швиденько вернувся й причинив за собою двері. Німці всі стояли з усмішкою та з якимсь дитячим зацікавленням чекали, а коли вибух струснув замок, вони разом ринули до вітальні.

Мадемуазель Фіфі, що ввійшов перший, заплескав мов несамовитий в долоні перед теракотовою Венерою, у якої нарешті відлетіла голова, і кожний, підіймаючи шматки порцеляни, дивувався на ці зубчиками різьблені дивні черепки, виявляючи нові спустошення й доводячи, що деякі пошкодження сталися ще за попередніх вибухів; а майор батьківським оком, гідним самого Нерона, оглядав величезну залу, струснуту вибухом і засипану уламками з витворів мистецтва. Він перший вийшов з цієї кімнати, добродушно зауваживши:

— Цього разу добре вдалося.

Але ж у їдальню, де було накурено, ввірвалася така хмара порохового диму, аж дух сперло. Комендант одчинив вікно, офіцери, що вернулися сюди допивати останні чарки коньяку, теж підійшли до вікна.

Вогке повітря війнуло в кімнату, несучи легкі бризки водяних крапель, що, мов пудрою, посипали бороди. Офіцери дивились на великі дерева, пониклі від дощу, на широку долину, заслану темними навислими хмарами, на шпиль церковної дзвіниці, що манячіла здаля крізь дощову заслону.

На цій дзвіниці з приходу німців не дзвонили. Це, власне, був єдиний опір, що його завойовники зустріли в цьому краї. Кюре ніколи не відмовлявся приймати на постій і годувати прусських солдатів; не раз він сам випивав пляшку пива чи бордо з неприятельським комендантом, що вдавався до його доброзичливого посередництва, однак упрохати кюре хоч раз дзенькнути у дзвін не можна було ніяк; швидше він дозволив би себе розстріляти. Такий був у нього свій спосіб протесту проти навали, протесту мирного, мовчазного, єдиного, що, на його думку, личить священикові — людині лагідності, а не ворожнечі; і всі чисто парафіяни на десять миль навколо вихваляли непохитну героїчність абата Шантавуана за те, що насмілився встановити вселюдну жалобу й оголосити про неї впертою мовчанкою дзвона своєї церкви.

Все село, запалене тим опором, ладне було підтримувати свого пастора до самого кінця, зносити геть усе, вважаючи цей мовчазний протест за охорону національної честі. Селянам здавалося, що вони більше навіть вислужилися перед країною, ніж Бельфор і Страсбург*, вони-бо дали приклад, гідний того, щоб назва їхнього села стала невмирущою; поза всім тим вони ні в чому не відмовляли переможцям пруссакам.

Комендант і чисто всі офіцери глузували з цієї неуразливої мужності, а оскільки весь край виказував свою покірливість та уважливу до них лагідність, — вони витерплювали охоче мовчазливий її патріотизм.

Тільки один маленький маркіз Вільгельм будь-що хотів домогтися, щоб дзвін задзвонив. Він сердився на дипломатичну поблажність свого начальника, і не було дня, щоб він не благав коменданта дозволити йому зробити «дзеленьбом» один-однісінький раз, щоб хоч трохи розважитись. Просив він з котячою грацією, з жіночою ласкавістю, ніжним голосом коханки, що має якесь пекуче бажання, та комендант ніяк не погоджувався, і Мадемуазель Фіфі тішив себе тим, що підводив міну в замку д’Ювіль.