Чого ж йому тоді бракує?.. Гай-гай!.. Реновалес іронічно посміхнувся. І в пам’яті його стрімкою лавиною спогадів прокотилося раптом усе його життя. Він знову прикипів поглядом до жінки на полотні, схожої на перламутрову амфору, з осяйним білим тілом, із закинутими за голову руками, з гордовито піднятими персами й очима, що дивилися на нього, мов на давнього знайомого, і повторив подумки з гірким сумом:
— Гойїна маха!.. Маха гола!..
Спогадуючи перші роки свого життя, Маріано Реновалес, надзвичайно сприйнятливий до зовнішніх вражень, відчував, як у вухах починають дзвеніти удари молотів. Від сходу сонця й аж поки на землю спустяться сірі сутінки, співало і стогнало на ковадлі залізо, здригалися стіни будинку і двигтіла підлога горішньої комірчини, де грався Маріано, повзаючи біля ніг блідої хворобливої жінки з глибоко запалими серйозними очима, яка раз у раз відривалася від шиття і цілувала малюка поривчасто й палко, ніби боялася, що скоро їх розлучать.
Під дзенькіт тих невтомних молотів, що гупали, відколи Маріано себе пам’ятав, він щодня схоплювався рано-вранці і збігав униз до кузні погрітися біля розпаленого горна. Його батько, лагідний велетень, зарослий густою щетиною й вимазаний сажею, ходив по кузні — перевертав залізяччя, напилював щось терпугом і, даючи накази ковальчукам, так кричав, що голос його перекривав брязкіт металу. Двоє захеканих хлопців з розхристаними грудьми вимахували над ковадлом молотами, і залізо, то червоне, а то тільки призолочене, бризкало снопами іскор, розквітало тріскотливими букетами, пускало під чорну стелю рої вогняних мух, що відразу ж гинули, гасли й чорніли, осідали кіптявою по кутках.
— Обережно, малий! — гукав батько, кладучи на кучеряву голівку сина свою величезну долоню.
Хлопчик любив дивитися на яскраві барви розжареного заліза, вони приваблювали його, і він з дитячою безпосередністю не раз навіть пробував схопити вогняні бризки, що сяяли на підлозі, мов зорі, які попадали з неба.
Батько виганяв малого з кузні, і коли за Маріано зачинялися закіптюжені двері, перед його очима відкривався широкий косогір, по якому збігали поля червонозему, омиті потоками сонячного світла, розділені прямими межами та кам’яними валами; внизу — зеленіла долина, стояли ряди тополь понад звивистою кришталевою річкою, а за долиною бовваніли гори, вкриті до самих вершин густими темними борами. Із села, на околиці якою стояла кузня, а також із хутірців, розкиданих по долині, приходили селяни й замовляли ковалеві серпи, норі осі до возів, лемеші до плугів, приносили лагодити старі лопати та вила.
Безугавний дзенькіт молотів, здавалося, хвилював хлопця, розбуджував у ньому гарячкове прагнення щось робити, відривав його від дитячих розваг. У вісім років він хапався за мотузку ковальських міхів і смикав її, заворожено дивлячись на снопи іскор, що вилітали з розжареного вугілля під подмухом повітряних струменів. Добрий циклоп в давньогрецькій міфології одноокі велетні.радів, що син у нього росте здоровий і дужий, як Усі в їхньому роду. Сільська малеча вже побоювалася кулаків Маріано. Хлопець весь у батька. Від бідолашної матері, кволої та хворобливої, він успадкував тільки любов до тиші й самоти і, коли згасала в ньому гарячкова жадоба діяльності, міг годинами сидіти й мовчки дивитися на поля, на небо або на струмочки, що збігали з гори, стрибаючи по камінчиках ріні, і на самому дні долини зливалися з річкою.
Хлопець не любив ходити до школи, літери викликали в нього непереборну відразу. Його дужі руки тремтіли від напруги, коли він силкувався щось написати. Зате батько та люди, що бували в кузні, дивом дивувалися, бачачи, як легко Маріано може намалювати будь-яку річ. Малюнки його були прості, майже наївні, але дуже точні, і кожен легко міг упізнати, що саме на них зображено. Хлопцеві кишені завжди були напхані деревним вугіллям, і він не проминав жодної стіни або достатньо гладенького й світлого каменя, щоб не накидати вуглиною якийсь предмет, що привабив його чимось особливим, помітним лише йому. Уся кузня знадвору була чорнісінька від малюнків Маріанільйо: бігали по стінах свині святого Антонія маленькими рийками і закрученими хвостиками, ті, що блукали селом та відгодовувались коштом громади, а на храмове свято розігрувались у лотерею. Серед тієї тлустої компанії виднілися профілі коваля та його підручних з підписами внизу, щоб нікому не доводилося гадати, хто ж то такий.
Читать дальше