Бласко Ібаньєс - Маха гола

Художник, незвичайно сприйнятливий до лестощів та хвали, не забарився відчути, як згущується навколо нього атмосфера цікавості. Юні копіювальники ще нижче посхилялися над мольбертами; мружачи від перенапруги очі та роздимаючи ніздрі, вони невпевнено водили пензлем по полотну; знаючи, що він стоїть десь за спиною, початківці здригалися на кожне поскрипування паркету, боялися й водночас мріяли, щоб маестро поблажливо ковзнув поглядом через їхні плечі. Митець не без гордощів здогадувався, які слова зараз у всіх на устах, про що перемовляються очима люди, неуважно втуплюючись у полотна й вичікуючи миті, коли можна буде глянути на нього.

— Це Реновалес... Художник Реновалес...

Якийсь час маестро дивився на найстаршого з копіювальників — майже сліпого діда в окулярах із товстими увігнутими скельцями, що надавали йому вигляду морського страховища. Руки його тремтіли від старечої немочі. Реновалес знав цього чоловіка вже двадцять п’ять років, ще відтоді, як практикувався в музеї; той і тоді сидів на цьому самому місці, як і тепер, змальовуючи «П’яниць». Навіть якби старий зовсім осліп або картина кудись пропала, він би зміг відтворити її по пам’яті. У ті часи вони не раз розмовляли, але бідолаха й гадки не мав, що Реновалес, про якого стільки говорять, — це той самий хлопчисько, який не раз просив його позичити пензель і спогад про якого ледь жеврів у його притупленій одвічного копіювання пам’яті. Реновалес подумав про доброго товстуна Вакха та його буйних шанувальників, що ось уже півстоліття годують родину копіювальника, і перед очима художника постало все сімейство, утримуване тремтячою рукою дідугана: його стара подруга, одружені сини та дочки, малі онуки.

Хтось прошепотів на вухо копіювальникові новину, яка схвилювала весь музей, але той, на мить одірвавши пригаслий погляд від мольберта, тільки презирливо знизав плечима.

Отже, сюди прийшов Реновалес, сам славетний Реновалес! Ану ж подивимося, що то за цяця!..

Маестро побачив, як у нього втупилися потворні, мов у викинутої на берег морської риби, очі й помітив, що вони глузливо поблискують за товстими скельцями окулярів. «Дурисвіт!» —подумав старий. Він уже чув балачки про нову студію, схожу на розкішний палац, яку Реновалес вибудував собі за бульваром Ретіро. Бач як розжився коштом інших художників, таких як оце я, хто, не маючи протекції, так і не зміг вибитися нагору! Лупить за кожну картину тисячі дуро, а Веласкес у свій час заробляв лише три песети на день, та й Гойя писав портрети за кілька унцій. А всьому причиною нахабство безсоромних молодиків і тупість йолопів, які вірять газетам, що крикливо вихваляють «модернізм». Справжнє велике мистецтво тільки тут. Іронічні вогники в очах старого згасли, і, ще раз презирливо знизавши плечима, він повернувся до своєї тисячної копії «П’яниць» «П’яниці»... — або «Вакх», відома картина Веласкеса (к. 1620-х рр.), характерна для реалістичного мистецтва художника. Міфологічний сюжет подається як жвава народна сцена: прості селяни з негарними, але виразними характерними обличчями п’ють вино в товаристві молодого Вакха..

Коли збудження, викликане появою Реновалеса, стало вщухати, художник зайшов до невеличкої зали, в якій висіли «Фрейліни». Знамените полотно займало всю протилежну стіну. Теклі сидів за мольбертом, зсунувши білий капелюх на потилицю; на його відкритому чолі залягли зморшки і пульсували жили від напружених зусиль точно відтворити найдрібніші деталі картини.

Побачивши Реновалеса, угорець миттю підхопився на ноги і поклав палітру на клапоть клейонки, що захищала паркет від крапель фарби. Любий маестро! Який він вдячний йому за цей візит! І став показувати свою копію, змальовану навдивовижу точно, але без чарівної перспективи, без чудесної правдоподібності оригіналу. Реновалес схвально кивав головою, щиро захоплюючись терплячістю й упертістю цього вола від мистецтва, що прокладав на своєму полі завжди однакові борозни, дотримуючись бездоганної геометричної правильності, не дозволяючи собі ані найменшої ініціативи, ані найменшого натяку на творчу оригінальність.

— Ti piace? — тривожно запитував Теклі, зазираючи Реновалесові в очі і намагаючись прочитати в них його думку. — Е vero? Е vero? Тобі подобається?.. Правда ж? Правда? (італ.)— доскіпувався він із невпевненістю дитини, яка відчуває, що її дурять.

Але Реновалес, прагнучи якось приховати свою цілковиту байдужість, хвалив угорця дедалі красномовніше, і той нарешті заспокоївся, схопив обидві руки співрозмовника і притиснув до своїх грудей: