Роберт Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

Я запакував хімічні прилади і зібрані матеріали та вирішив закінчити свою роботу в якому-небудь усамітненому містечку на північних схилах плоскогір’я Шотландії.

Ми залишили Лондон 27 березня і провели декілька днів у Віндзорі, блукаючи чарівним лісом. Для нас, гірських жителів, природа цих місць видавалася напрочуд незвичною: могутні дуби, розмаїття дичини і стада великих оленів — все це викликало подив.

Звідти ми вирушили до Оксфорда. На в’їзді в місто нас охопили спогади про події, які відбулися в ньому понад півтора століття тому [22] Ідеться про Англійську революцію XVII ст., яка закінчилася обезголовленням Карла І. . Тут Карл І зібрав свої сили. Це місто залишалося вірним йому тоді, коли вся країна відвернулася від нього і стала під знамена парламенту та свободи. Пам’ять про нещасного короля та його прибічників, про добродушного Фолкленда, зухвалого Горінга, про королеву та його сина робили особливо цікавими ті райони міста, де вони, можливо, проживали. Тут блукав дух старовини, і ми з насолодою відшукували її сліди. Але якби уява, що надихала нас на такі почуття, і не знайшла б тут достатньої для себе поживи, це місто саме по собі було настільки красивим, що викликало у нас захват. Будівлі коледжів дихали давниною і були напрочуд мальовничими, вулички прегарними, а чудова Ізис, що протікала поблизу міста чарівними зеленими луками, широко та спокійно розливала свої води, в яких віддзеркалювався величний ансамбль веж, шпилі і бані, оточені столітніми деревами.

Я насолоджувався пейзажами, і все-таки радість моя тьмяніла через спогади про минуле та думки про майбутнє. Я був створений для мирного щастя. В юнацькі роки я не знав невдоволення, і якщо коли-небудь мене охоплював смуток, то споглядання краси природи або вивчення дивовижних людських витворів зажди мало відгук у моєму серці й підносило мій дух.

Тепер же я був схожий на рослину — на дерево, повалене блискавкою; вона протяла мою душу, і я вже відчував, що мені судилося бути лише подобою людини, й жалюгідним видовищем руйнації, що викликало співчуття у інших і було, для мене самого нестерпним.

Досить тривалий час ми провели в Оксфорді, блукаючи його околицями і намагаючись впізнати кожний закуток, який міг бути пов’язаний із найцікавішими періодами в англійській історії. Наші маленькі екскурсії часто затягувалися через усе нові й нові визначні пам’ятки, що неочікувано поставали перед нами. Ми відвідали поховання великого Гемпдена [23] Джон Гемпден (1595–1643) загинув під час Англійської революції XVII ст. і поле битви, на якому загинув цей патріот. На якусь мить моя душа вивільнилася з обіймів принизливого та жалюгідного страху, щоб осягнути високі ідеї свободи та самопожертви, увіч нені в цих місцях. На якусь мить я наважився скинути кайдани і роззирнутися навколо вільно та гордовито. Але залізяччя ланцюгів уже роз’їло мою душу, і я знову, тремтячи у відчаї, занурювався у свої переживання.

На жаль, ми полишили Оксфорд і попрямували в Метлок, до нашої наступної зупинки. Місцевість навкруги цього поселення нагадувала швейцарські пейзажі, але у зменшеному вигляді: зеленим схилам бракувало корони далеких засніжених Альп, гір моєї батьківщини, які завжди прикрашені соснами. Ми відвідали дивовижну печеру і мініатюрні музеї природної історії, де рідкісні дива розташовані так, як у колекціях Серво та Шамуні. Остання назва викликала в мені тремтіння, коли Анрі вимовив її вголос, і я поквапився залишити Метлок, із яким пов’язували мене жахливі спогади.

Із Дербі ми продовжили шлях далі на північ і провели майже два місяці в Кемберленді та Вестморленді. Там я практично міг уявити себе на схилах гір Швейцарії. Невеликі снігові покривала, що затрималися на північних схилах гір, озера, бурхлива течія гірських річок — все це було знайомим і любим для мого серця. Тут ми познайомилися з людьми, які майже цілковито повернули мені здатність до щастя. Клерваль сприймав усе з більшим захватом, аніж я; він упевнено почувався в компанії талановитих людей і виявив більше здібностей і талантів, ніж коли перебував серед тих, хто стояв нижче за нього. «Я міг би провести тут усе своє життя, — говорив він мені. — Серед цих гір я навряд чи сумував би за Швейцарією та Рейном».

Проте він розумів, що в житті мандрівника поряд із задоволеннями існує багато негараздів. Адже він постійно був у напруженні; і заледве починав відпочивати, як був змушений полишити місця, що стали вже звичними для нього, в пошуках чогось нового, що знову привертало його увагу, а потім, своєю чергою, відмовлятися і від цього заради інших новинок.