Роберт Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

— Ти маєш намір, — відповів я, — залишити населені місця й оселитися в пустелі, де одинокими твоїми сусідами будуть хіба дикі звірі. Але ж як зможеш ти, так палко бажаючи любові та прихильності людей, довго зоставатись у вигнанні? Ти знову повернешся і знову шукатимеш їхньої ласки, але в черговий раз наразишся на ненависть; твоя лють запалиться знову, а у тебе буде ще й подруга, яка допоможе тобі нищити всіх і все. Це не має статися; не наполягай на своєму, оскільки я все одно не погоджуся.

— Твої почуття такі мінливі! Тільки мить тому мої доводи зворушили тебе, то чому ж ти знову вороже сприймаєш мої скарги? Клянусь землею, на якій я живу так само, як і ти — мій творець, що разом із подругою, яку ти створиш для мене, я залишу землі, заселені людьми, та вдовольнюся життям у диких, пустельних місцях. Люті пристрасті полишать мене, бо з’явиться хтось, хто любитиме мене. Моє життя потече спокійно, і в мить своєї смерті я не проклинатиму свого творця.

Його слова справили на мене дивний вплив. В мені на час пробуджувалося співчуття й виникало бажання розрадити його, та досить було глянути на нього — на брудну потвору, яка рухалась і балакала, як серце в мені переверталося і добре почуття витісняли жах та ненависть. Я намагався притлумити їх; я говорив собі, що хоча й не можу співчувати монстрові, проте не маю права відмовити в крихті щастя, яку маю змогу йому подарувати.

— Ти присягаєшся, — мовив я, — не завдавати людям шкоди; та хіба щойно ти не показав власну лють, яка заважає мені повірити твоїм словам? Як мені знати — можливо, ти вмієш добре прикидатися, а потім святкуватимеш, коли отримаєш ширший простір для реалізації своєї помсти.

— Та як ти смієш! Зі мною не можна так обходитися, я вимагаю відповіді. Якщо в мене не буде прив’язаності, не буде любові, тоді я віддамся ненависті та пороку; любов іншого створіння знищила б корінь моїх злочинів, і ніхто більше б не почув ані про мене, ані про мої злочини. Мої вади породжені вимушеною самотністю, яка мені ненависна; мої чесноти розквітнуть, коли я почну спілкуватися з рівною собі істотою. Я відчуватиму прихильність розумного створіння, я стану ланкою у ланцюгу живої природи, від якої зараз я відокремлений.

Я помовчав, зважуючи і його розповідь, і аргументи, які він навів. Я міркував про гарні риси, які проявилися в нього на початку його життєвого шляху, та про все те хороше, що знищили в ньому та відраза й презирство, з якими до нього поставилися його покровителі. Мені слід було також зважати на його фізичну міць і колишні погрози — він-бо був створінням, здатним мешкати в льодових печерах і легко втікати від переслідувачів по краю неприступних прірв, він володів такою силою, з якою марно тягатися. По тривалих роздумах я вирішив, що справедливість, як до нього, так і до моїх ближніх, вимагає, щоб я погодився на його прохання. Отож я повернувся до нього й мовив:

— Я згоден пристати на твою пропозицію, якщо ти даси священну обітницю назавжди залишити Європу і не з’являтися в жодному місці, населеному людьми, щойно отримаєш від мене жінку, яка розділить із тобою вічне вигнання.

— Присягаюся, — вигукнув він, — сонцем і блакитним склепінням небес, присягаюся вогнем кохання, що палає в моєму серці: виконай моє прохання, і ти більше мене не побачиш доти, доки вони існують. Повертайся додому і хутко берись до роботи; я стежитиму за її ходом з невимовною тривогою; і не турбуйся — тільки-но все буде готове, я з’явлюся.

Промовивши ці слова, він зненацька залишив мене самого, ймовірно, побоюючись, що я можу передумати. Я бачив, як він спускається з гори — швидше, ніж летить орел; і зовсім скоро він загубився серед хвиль льодового моря.

Його розповідь тривала цілий день, і коли він зникнув, сонце вже закочувалося за лінію обрію. Я знав, що мені слід негайно спускатися в долину, бо зовсім скоро все навкруги зануриться в темряву; але на серці в мене лежав тягар, і кроки мої самі собою сповільнювалися. Захоплений роздумами про події сьогоднішнього дня, я з труднощами продирався вузенькими гірськими стежками, повсякчас ризикуючи оступитися. Була вже глупа ніч, коли я підійшов до звичного місця привалу на півдорозі додому і присів поблизу джерела. Зірки світили між хмарами; переді мною височіли стрункі сосни, а де-не-де лежали повалені стовбури. То була сувора краса, що викликала в мене дивні думки. Я гірко заплакав і, ламаючи руки у відчаї, вигукнув: «О зорі, хмари й вітри, всі ви глузуєте з мене; та якщо ви здатні співчувати мені, знищте мої чуття та спогади, дозвольте мені зникнути; але якщо ні — зникніть, зникніть самі й залиште мене у пітьмі!»