Роберт Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

— Не переймайтеся, мій добрий господарю, їжа в мене є; мені слід лише зігрітися і відпочити.

Я сів; запала мовчанка. Я знав, що кожна секунда, кожна хвилина дорогоцінна, і все-таки не наважувався почати розмову, аж тут старий сам звернувся до мене:

— Якщо судити з вашої вимови, незнайомцю, ви мій земляк — адже ви француз?

— Ні, але я зростав у французькій родині і знаю лише цю мову. Зараз я прийшов просити притулку у своїх друзів, яких я щиро люблю та сподіваюся на їхню доброзичливість.

— А вони німці?

— Ні, вони французи. Але дозвольте змінити предмет розмови. Я — створіння самотнє й нещасливе, на всьому світі у мене немає ні родичів, ні друзів. Добрі люди, до яких я йду, ніколи мене не бачили і мало про мене знають. Мені страшно, бо якщо тут мені не пощастить, то я вже назавжди стану вигнанцем.

— Не засмучуйтесь. Самотність — то і справді нещастя, але серця людей, коли в них немає прямого егоїстичного розрахунку, наповнені братською любов’ю та милосердям.

Майте надію: якщо це добрі й лагідні люди, не слід впадати у відчай.

— Вони добрі, у світі немає добріших за них; але, на жаль, вони упереджені щодо мене. В мене гарні наміри; я ще нікому не завдав зла і навіть старався робити добро; але вони засліплені фатальним упередженням і замість чутливого та люблячого друга бачать у мені тільки потвору.

— Це сумно, але якщо на вас немає провини, невже неможливо розвіяти їхню упередженість?

— Я намагаюсь це зробити — ось через це мене й мучить страх. Я ніжно люблю своїх друзів; вони не знають мене, але я вже декілька місяців намагаюся стати їм у пригоді, служу їм; та вони можуть подумати, що я хочу завдати їм зла — ось те упередження, яке мені необхідно розвіяти.

— Де вони мешкають?

— Тут поблизу.

Старий помовчав трохи, а потім повів далі:

— Коли ви так відверто поділилися зі мною подробицями своєї історії, я, імовірно, зможу допомогти вам завоювати їхню прихильність. Я сліпий і не бачу вас, але щось є у ваших словах, котре запевняє мене у вашій щирості. Я теж усього-на-всього бідний вигнанець, але для мене буде справжньою радістю зробити ласку ближньому.

— Ви щира людина! Я вдячний вам і приймаю вашу великодушну пропозицію. Ваша доброта підводить мене із праху; я вірю, що з вашою допомогою я не буду вигнанцем у суспільстві людей.

— Боже борони! Нехай навіть ви злочинець, та вигнання тільки доведе вас до відчаю, але не наверне на добро. Я також нещасливий; я і моя сім’я були засуджені безневинно — ви розумієте, як я співчуваю вашому горю.

— Як мені вам віддячити, мій найкращий, мій єдиний благодійнику? Із ваших вуст я вперше чую добрі слова, звернені до мене; я вічно вам буду вдячний: ваша доброта дозволяє мені сподіватися, що мене очікує гарний прийом у друзів, із якими я маю от-от зустрітися.

— Дозвольте мені дізнатися їхні імена та де вони мешкають…

Я зробив паузу. Ось вона, та мить, яка ущасливить мене або навіки знедолить. Я даремно намагався йому відповісти, оскільки хвилювання позбавило мене останніх сил. Я сів на стілець і розплакався. В цю мить долинули кроки моїх молодих покровителів. Не можна було гаяти ні хвилини, і, схопивши руку старого, я вигукнув:

— Час прийшов! Захистіть мене і врятуйте! Ви і ваша родина — ось друзі, яких я шукаю. Не полишайте мене в цей час випробування!

— О Боже! — зойкнув старець. — Хто ж ви такий?

Тут двері відчинилися, й увійшли Фелікс, Сафія та Агата. Хто опише їхній жах, коли вони побачили мене? Агата знепритомніла, а Сафія, не в силі навіть допомогти своїй подрузі, вибігла геть. Фелікс кинувся на мене та з надлюдською силою відштовхнув мене від старого, коліна якого я обіймав, й у гніві повалив мене на землю та сильно вдарив палицею. Я міг би роздерти його на шмаття, неначе лев антилопу. Але моє серце провалилося, наче від гіркого болю, і я стримався. Він приготувався повторити свій удар, але тут я, не пам’ятаючись від горя, дав тягу геть із домівки і серед загальної паніки, ніким не помічений, встиг заховатися в своїй халупі.

Прокляття, прокляття на мого творця! Навіщо я жив? Чому не загасив іскру життя, яку ти так необдумано запалив? Не знаю; але тоді ще відчай не заволодів мною — я був сповнений гніву і жаги помсти. Я охоче знищив би хатину вкупі з її мешканцями й насолоджувався би їхніми стогонами та болем.

Коли нарешті запала ніч, я вийшов зі свого прихистку і заглибився в ліс; тут, не боячись, що хтось мене почує, я жахливо завив, щоб дати вихід своїм стражданням. Я був схожий на дикого звіра, який потрапив у пастку, я змітав усе на своєму шляху і метався по лісі прудко, мов олень. О, яку страшну ніч я пережив! Холодні зірки глузливо дивилися на мене, а голі дерева хитали наді мною гіллям, і раз у раз глибоку тишу лісу порушував мелодійний спів птахів. Усе, окрім мене, насолоджувалося спокоєм та радістю, і тільки я, немовби пекельна потвора, носив у собі отруту; не отримуючи співчуття, я ладен був видирати з корінням дерева і сіяти навколо себе розруху, а потім милуватися чином рук своїх.