Роберт Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

Старий тим часом сидів, занурений у роздуми, але побачивши юнака та дівчину, він дещо збадьорився, і всі троє сіли за стіл. Обід тривав недовго. Скінчивши, дівчина знову взялася прибирати в кімнаті, а старий вийшов надвір і кілька хвилин стояв на сонечку, спираючись на плечі юнака. Контраст між цими двома гідними людьми вразив мене, як щось неймовірно прекрасне. Один був старий, зі срібною сивиною та обличчям, що випромінювало доброзичливість і любов; другий — молодий, стрункий та гінкий, риси його обличчя були дуже правильні, проте очі випромінювали глибоку печаль і зневіру. Старий повернувся в хату, а парубок, прихопивши знаряддя, але вже не такі, що були зранку, вирушив у поле.

Швидко запала ніч, але я, на своє здивування, виявив, що мешканці будиночка знали спосіб продовжити день, запалюючи воскові свічки; я зрадів, що захід сонця не позбавить мене насолоди, яку я отримував, споглядаючи за своїми сусідами. Увечері дівчина та її приятель займалися чимось невідомим, а старий узявся за співучий інструмент, що захопив мене зранку. Коли він закінчив, розпочав свою пісню парубок — не на інструменті, а голосом, і це були монотонні звуки, не схожі ні на приємну гру старого, ні на спів пташок; згодом я зрозумів, що то він читав уголос, але тоді я ще й гадки не мав про книжки.

Сім’я, отак провівши вечірній час, загасила світло і, як я зрозумів, вклалася спати.

Я лежав на соломі, але не міг заснути. Я думав про те, що сталося цього дня. Понад усе мене вразив лагідний вигляд людей, душею я тягнувся до них, але водночас боявся їх. Занадто добре мені запам’ятався прийом, що влаштували мені напередодні жорстокі городяни; я не знав іще, як учиню в майбутньому, але поки що вирішив тихенько спостерігати за новими сусідами зі своєї халупи, аби ліпше зрозуміти мотиви їхньої поведінки.

Наступного дня мешканці хатини повставали до схід сонця. Дівчина взялася прибирати і варити сніданок, а парубок одразу ж по сніданку кудись пішов.

Цей день минув у такій самій рутині, як і попередній. Парубок невтомно працював у полі, а дівчина — вдома. Старий, що він, як я згодом усвідомив, був сліпим, то награвав на своєму інструменті, то віддавався роздумам. Ніщо не могло дорівнятися до тієї любові й поваги, з якою молодші пожильці будинку ставилися до свого старшого співмешканця. Численні знаки уваги вони виказували йому з пошаною та ніжністю, а він винагороджував їх лагідними усмішками.

Та вони не були цілковито щасливими. Парубок і дівчина часто усамітнювалися та плакали. Я не міг збагнути причини їхнього горя, але мене воно також засмучувало. Страждають навіть такі прекрасні створіння, тому не дивно, що я — жалюгідна та одинока істота — почуваюся нещасливим. Але через що караються ці лагідні люди? У них була чудова домівка (а саме такою вона здавалася в моїх очах) і найрізноманітніші предмети розкоші; у них був вогонь, аби зігріватися в холод, і смачна їжа, щоб потамувати голод; у них був гарний одяг, а головне — товариство одне одного, щоденні розмови, обмін лагідними і ніжними поглядами. То що ж означали їхні сльози? І чи справді то були сльози болю? Спочатку я не в змозі був відповісти на всі ці питання, але з часом постійні спостереження допомогли мені зрозуміти багато з того, що спершу видавалося загадковим.

Минуло чимало часу, поки я збагнув одну із причин, що змушувала цю гідну родину сумувати: то була бідність, і вони вповні відчули на собі її лихоліття. Їхній щоденний харч складався хіба з городини, коров’ячого молока (а взимку корова давала його зовсім мало, бо господарям не було чим її годувати). Я гадаю, вони нерідко потерпали від голоду, особливо молоді: траплялося, вони ставили перед старим їжу і нічого не залишали собі.

Така доброта зворушила моє серце. Вночі я зазвичай крав у них дещицю з припасів, але усвідомивши, що це шкодить їм, перестав так робити і тепер задовольнявся ягодами, горіхами та корінцями, які збирав у сусідньому лісі.

Я навіть знайшов спосіб допомогти їм. Виявилося, що парубок переважну частину дня заготовляє дрова, щоб нагріти домівку, то я вночі брав його знаряддя, яким досить швидко навчився користуватися, і приносив їм запас на декілька днів наперед.

Пригадую, коли я зробив це вперше, дівчина, відчинивши на світанку двері, була вельми здивована: на порозі будинку лежала в’язанка дров. Вона вигукнула декілька слів; підійшов парубок — і також здивувався. Я з радістю зауважив, що того дня він не пішов до лісу, а натомість ремонтував будиночок і порався на городі.