Роберт Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

Ось до чого я дійшов у своїх роздумах, аж поки яскраві промінчики не засяяли над об’єктом мого дослідження на лабораторному столі. Глибше, аніж будь-хто до мене, я проник в оманливу нематеріальність, у таємничу швидкоплинність, у секрет людського тіла, в якому ми замкнені, що на перший погляд здається таким міцним. Я виявив, що деякі речовини мають силу похитнути та змінити тілесну оболонку — наче той вітер, що грається з фіранками в павільйоні. З двох поважних причин я не заглиблюватимуся в деталі цієї наукової частини мого зізнан ня. По-перше, я усвідомлював, що є доля, і тягар нашого життя навіки покладається на плечі кожної людини, і будь-яка спроба його позбутися призведе тільки до того, що він повернеться і тиснутиме ще сильніше і ще жахливіше. По-друге, з моєї розповіді стане зрозуміло, що мої відкриття — на жаль! — не дійшли свого завершення. Тож досить буде просто повідомити, що я не лише усвідомив наявність в моєму тілі різноманітних аур і сяючих сил, які складають основу моєї душі, а й скомпонував препарат, що міг позбавити ці сили їхньої зверхності й вивільнити іншу мою сутність, змінити мою поставу і вираз обличчя, котрі є не менш природними для мене, хоч і несуть на собі тавро лише найгірших проявів моєї душі.

Я довго вагався, перш ніж випробувати цю теорію на практиці. Я добре розумів, що ризикую власним життям. Препарат, який має таку могутню силу над самою твердинею особистості, в разі найменшого передозування чи й просто вжитий у невідповідний час легко міг повністю знищити ту оболонку, яку я прагнув лише змінити. Та спокуса настільки незвичайного й видатного відкриття поборола мої застереження. Минуло чимало часу, перш ніж я приготував свій напій. Нарешті я закупив ув однієї фармацевтичної фірми, що займалась оптовою торгівлею, велику кількість особливої солі, що, як я дізнався з моїх дослідів, була останнім необхідним складником. І однієї нещасливої ночі змішав усі речовини, простежив, як вони киплять і димлять у склянці, а коли нарешті реакція завершилась, я, розчервонівшись від хвилювання, випив суміш до дна.

Я відчув напад гострого болю, кістки мої тріщали, страшенно нудило, а душу оповив такий жах, як у годину народження або смерті. Трохи згодом агонія почала вгамовуватися, і я став повертатись до тями, наче вилікувався після тяжкої хвороби. В моїх відчуттях було щось дивне, щось невимовно нове й тому неймовірно приємне, навіть солодке. Я почувався молодшим, легшим, розкутішим, я відчував бурхливу безтурботність, рій різноманітних чуттєвих образів кружляв у моїй голові, я звільнився від пут обов’язку, я відчував невідому досі, але аж ніяк не невинну свободу своєї душі. З перших подихів мого нового життя я відчув себе зіпсутим, вдесятеро зіпсутішим, ніж до того, я став невільником зла, що крилося в мені. І така думка підкріпляла мене тоді і п’янила як вино. Я розпростер руки, радіючи свіжості своїх відчуттів, і, зробивши цей рух, раптом завважив, що став меншим на зріст.

Тоді в моєму кабінеті ще не було дзеркала, що стоїть поряд зі мною зараз, коли я пишу. Його я встановив згодом, саме для того, щоб спостерігати свої перетворення. На зміну ночі тим часом наближався ранок, ранок, який хоч і був темним і похмурим, але все одно сповіщав про наближення дня. Усі пожильці мого дому ще були занурені у години найміцнішого сну, і я наважився, сповнений відчуття тріумфу і надії, на ризиковану пригоду — в моїй новій подобі вирушив до своєї спальні. Коли я перетинав подвір’я, сузір’я дивились на мене згори. Вперше за часи свого безсонного пильнування бачили вони таке створіння, думав я. Прокравшись коридорами, як чужинець у власній оселі, я ввійшов до своєї кімнати і вперше побачив зовнішній вигляд Едварда Гайда.

Зараз я розповідаю, що мало статися теоретично, але не знаю напевно й описую лише те, що здається мені найімовірнішим. Лиха частина мого єства, в яку я втілився нині, була не така сильна і менш розвинена, аніж та добра, якої я позбувся. Зрештою все моє життя до цього моменту складалося на дев’ять десятих із праці, доброчесності й самоконтролю, зло ж у багато разів менше використовувалось і, відповідно, менше виснажувалось. Саме тому, я вважаю, вийшло так, що Едвард Гайд виявився значно меншим, легшим і молодшим від Генрі Джекіла. Незважаючи на те, що зовнішність останнього випромінювала доброчесність, на обличчі в другого було глибоко і ясно написане зло. Крім того, те зло (яке я досі вважаю згубним боком людського єства) залишило свій відбиток і на тілі, зробивши його потворним і хворобливим. Однак, побачивши цього потворного ідола в дзеркалі, я не відчув жодної відрази, а навіть майнуло щось на кшталт радості. Адже це також був я. Відображення здалося мені цілком природним і людяним. У моїх очах воно було більш природним уособленням духу, єдиним і виразним, аніж та недосконала розділена зовнішність, яку я звик називати моєю. І в цьому я був безсумнівно правий. Пізніше я бачив, що, коли я у подобі Едварда Гайда, ніхто не міг наблизитись до мене без видимого почуття боязкості і певної відрази. Мабуть, так відбувалося через те, що звичайні люди поєднують і добре, і зле. І лише Едвард Гайд, єдиний з усього людства, був злом у чистому вигляді.