Роберт Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

— Так, — відповів правник, — одного разу я говорив із ним.

— Тоді ви, як і решта з нас, повинні знати, що є в цьому джентльмені щось дуже дивне, щось, що ніби впливає на людину, не знаю, як правильно сказати, що проймає холодом і відразою до самих кісток.

— Так, я і сам відчув те, що ви описуєте, — відповів містер Атерсон.

— Отож, сер, — продовжував Пул, — коли та істота в масці з мавпячою спритністю вистрибнула з-поміж пробірок і заскочила в кабінет, в мене всередині все похололо. Так, я знаю, що це не доказ, містере Атерсон, я досить освічений, щоб розуміти це, але кожна людина має інтуїцію, і я можу присягнутися, що то був містер Гайд.

— Так, так, — сказав правник, — саме цього я і боявся. Я передчував, що з цього зв’язку не вийде нічого доброго, одне тільки лихо і нещастя. Так, я вірю вам, гадаю, що бідного Генрі вбили і що його вбивця (навіщо — тільки Бог святий знає) досі переховується в кімнаті своєї жертви. Ми з вами повинні помститися. Покличте Бредшоу.

Лакей з’явився на виклик, блідий і знервований.

— Бредшоу, візьміть себе в руки, — наказав правник. — Я знаю, що ця невизначеність відбивається на вас усіх, але зараз ми маємо намір покласти цьому край. Ми з Пулом збираємося зламати двері кабінету. Якщо там усе гаразд, я візьму всю відповідальність на себе. Тимчасом коли щось піде не так, якщо лиходій намагатиметься втекти через задні двері, то ви з хлопчиком маєте зайняти позицію біля чорного ходу, і прихопіть з собою кілька міцних дрючків. Ми дамо вам десять хвилин, щоб ви розташувалися на своєму посту.

Коли Бредшоу пішов, правник подивився на годинник.

— А тепер, Пуле, час і нам займати свій пост, — сказав він, беручи під руку коцюбу, і попрямував у двір. Хмара заступила місяць, і стало зовсім темно. Вітер, потрапивши до глибокого колодязя між будинками, з кожним їхнім кроком коливав полум’я свічки врізнобіч, доки чоловіки не сховалися в анатомічному театрі. Там вони мовчки сіли і чекали. Навколо тихо гомонів Лондон. Єдиним, що порушувало навколишній спокій, були звуки кроків за дверима кабінету.

— Та істота ходить так цілими днями, сер, — прошепотів Пул, — і більшу частину ночей. Тільки коли приносять новий зразок від аптекарів, кроки ненадовго стихають. Ах, це нечисте сумління, саме воно — найгірший ворог спокою! Сер, кожен його крок — це безвинно пролита кров! Зверніть увагу, сер, підійдіть трохи ближче і прислухайтесь, а тоді скажете мені — хіба це кроки доктора?

Кроки були легкими і чудернацькими, з якимсь прокручуванням, і хоч істота ходила повільно, її кроки виразно відрізнялися від важкої скрипучої ходи Генрі Джекіла. Атерсон зітхнув.

— Крім кроків, там іще щось відбувається? — запитав він.

Пул кивнув.

— Одного разу я чув, як та істота плаче.

— Плаче? Як це так? — перепитав правник, холодіючи від жаху.

— Плаче, наче жінка або загублена душа, — відповів дворецький. — Я коли почув, ледь сам не розплакався.

Десять хвилин добігли кінця. Пул видобув сокиру з-під пакувальної соломи. Свічку поставили на найближчому столі, щоб освітити шлях до дверей, тоді, затамувавши подих, вони наблизилися до кабінету, де досі хтось ходив туди-сюди, розтинаючи тишу ночі.

— Джекіле, — голосно гукнув Атерсон, — я вимагаю, щоб ви мене впустили.

Він на хвильку замовк, але відповіді не було.

— Я хочу відверто вас попередити, що ми маємо певні підозри, саме тому я мушу вас побачити і побачу, — вів далі правник, — якщо не з вашого дозволу, тоді за допомогою сили.

— Атерсоне, — пролунав голос, — заради всього святого, майте милосердя.

— Це не голос Джекіла, це голос Гайда! — закричав Атерсон. — Ламайте двері, Пуле!

Пул замахнувся сокирою, вся будівля здригнулася під ударом, а двері, оббиті червоним сукном, захиталися на завісах. З кабінету пролунав гнітючий крик тваринного жаху. Сокира вдарила ще раз і ще, панелі та каркас затріщали. Ще чотири рази пролунали удари. Але деревина була міцною, і встановлені двері були справжнім майстром. Після п’ятого удару замок зламався, й уламки дверей посипались на килим.

Нападники, вражені власним запалом і тишею, що настала потому, трохи відступили і почали роздивлятися. Перед ними був кабінет, м’яко освітлений лампою, у коминку палали й потріскували дрова, тоненько висвистував чайник, одна чи дві шухляди були висунуті, папери лежали охайно на краю письмового столу. Ближче до вогню було розставлено посуд для чаювання; одне слово, це була мирна й затишна кімната, і якби не скляні шафи з хімічними приладами, вона б зовсім не відрізнялася від більшості кімнат вечірнього Лондона.