Ольга Кобилянська - Апостол черні

«Ти ще тут? Де карбач?»

Хлопчина розплакався.

«Ти чого плачеш?»

Юліян мовчав, хлипаючи.

«Скажи, чого плачеш? Ти вже не вмієш говорити?»

Малий показав безмовно на пташку.

«Хочеш м а т и її?»

Хлопець притакнув головою.

«І не будеш ніколи більше плакати, коли її одержиш? Уважай, що відповідаєш».

Хлопчик помахав головкою живона знак що «не буде» і простяг лакоморуку. Та в тій хвилі зайшло щось жахливе. Батько зірвав карбач з стіни, підняв його високо вгору і в слідуючій хвилі прорізав воздухсерцепотрясаючий крик.

Карбач лежав вже далеко в куті кімнати, коли, як крейда, побілівший батько випровадив малого, що давився з здержуваного плачу, до сіней. Сам приступив, важко віддихаючи, до вікна і, притиснувши там чоло до шиби, стояв без руху… Хтось поклав йому руку на раменоі — переляканий оглянувся. То була його бабуня по матері, білоголова б а б у с я з чорними блискучими очима, з надзвичайно інтелігентним обличчям, зраджуюча цілим своїм виглядом «паню» і хоч вже добре похилилася, а все ще… ростом імпозантна.

«За що ти карав дитину?»

«Я після ваших засадпоступаю. Цілком і одиноко після ваших засад.»

«За що?»

«Щоб не приспособлявся до брехні, котра буде з ним враз виростати. Гадаєте, мені це так легко? Але… в моїм віку не зачинав ніхто назад з початку. Оставте мене, бабуню! Він мій одинак… і саме тому що одинак». Тут він урвав — а бабуня… усміхаючись болючо і не відповівши нічого, вийшла з робітні.

За годину відчинилися злегка двері і мале, бліде личко з слідами плачу в очах, але спокійне указалося наново. Батько сидів плечима до дверей і випускав густі клуби диму з короткої люльки. Його брови то здіймалися, то опадали над очима, в нього знак живого думання.

«Я плакав, татку…»

Батько прокинувся. Його погляд промайнув по сплаканім обличчю сина.

«Я плакав, татку…» — почулося, ніби шелест, вдруге і вже цілком близенько, хоч не сміливо.

«А не було потрібно, сину».

Дитина мовчала через хвилю, опісля шукала очима чогось в очах батька, що ховалися перед нею.

«Я лиш ще один раз хочу подивитися на ню, татку. М а л е н ь к и й р а з» — і хлопчина показав свій дрібонький пальчик на доказ, який замаленький.

«Гадаєш вона краща, як всі ті надворі, що літають?».

«Ага, гарніша, — відповів і потакнув головкою. — Я хочу на ню цілком близенько подивитися».

Батько порадив йому найліпше їм всім надворі приглянутися і самому яку вловити. Вона буде літати — він знає, як птиці літають високо-високо… і цвірінькають і щебечуть. Присідають на галузкипо деревах, ховаються між листочками, галузками, по землі шукають зеренця — а він ловить. Малий дивився зацікавлений на батька і слухав з увагою. Нараз спитав: «А як я її вловлю, то вона буде твоя?»

«Авжеж не моя».

«І я зможу плакати?»

«Ліпше було б, мій сину, і я б хотів, щоб ти ніколи не плакав».

«А як я буду великий, ти… ти будеш мене бити?»

«Ні. Я не буду тебе бити. Лиш не треба чогось обіцяти, чого не можна дотримувати».

Дитина дивилася уважно батькові в обличчя, не зрозумівши його зовсім, а очевидно, бажала зрозуміти. Нараз по хвилині надуми, наче віднайшла щось в пам’яті, скрикнула несамовито: «А л е я б у д у п л а к а т и, татку, я все же хочу пташку», і тут же вибухнула щирим плачем.

«Чому будеш?» — спитав батько майже з переляком.

«Бо б-у-д-у», — спищав, не можучи над собою запанувати. Батько зморщив брови, мов в фізичнім болю, і в його душі сказало: «Ти нікого не обманеш, мій сину…», а голосно додав: «Не задивляйся на те, що не може бути твоє. Карбачі болять — хоч би із чиєї руки — карбачі.» І взявши хлопчину за плечі, вивів його до бабуні, а сам засів до стола і заглибився в свою працю. Мішано тикали годинники, а дріб’язковий цокіт кишенькових впливав чудно на майстра. Час від часу він заплющував очі, опускав голову назад на поручекрісла і так пересиджував. Чи випочивав, чи що працювало в його мізку — ніхто не знав.

Росте і розвивається гарно фізично і духовомолоденький Юліян Цезаревич, але враз з тим взростає і бере верх майже хоровита ощадністьі деспотизм батька вдома. Тут над жінкою, там над доньками, то знов над хлопцем, дедалі вже юнаком Юліяном, і викликує в хаті зчаста-густа сірий настрій. Як сказано, дітей було більше, бо крім Юліяна, ще троє дівчат. Мати — поважна, маломовна, терпелива — добра ґаздиня і в їх обширній, хоч низькій, хатині була, коли б і не заглянув в ню, взоровачистота і лад, дарма що батько відказував, що ніде не бачив стільки недбальства і ліні, як по «слав’янських домах», що потягає за собою злишні видатки, легкодушність і злу «репутацію». Пані Цезаревич (з дому священичого) мала лиш одну відповідь на такі і подібні його замітки — що, мовляла, Господь судією над всіма — та що, доки в неї руки живі, доти і буде все добре і чистота в її хаті піддержувана, а що інше, що до мужчини належить, нехай творить він. З тим бралася спокійно за свою працю.