Ольга Кобилянська - Апостол черні

«Може, й Юлик вже на місці й згадує нас?» — пішло шепотом з уст наймолодшої.

«Може…»

«Я завтра о п’ятій встану, щоб цвітий ярину пілляти та хоч годину-дві в саді попрацювати. Може, й б і л а г в о з д и к а розцвітеться, великий той і повний… що я дістала», — сказала півголосом Марія до старшої сестри.

«Що за гвоздику ти дістала?» — пішло ледве чутно з уст наймолодшої, що вже засипляла. Але Марія, мабуть, не дочула. Перед її дівочою душею виринула «Покутівка» й там панський сад. Між його деревами, кущами, а знов і клумбами з цвітами ріжнородного сорту й пори року, струнка постать молодого огородника, який працював невпинно з непокритою головою коло всього, що вимагало його руки.

Юліян вже посередині першого місяця вакацій як гостем в селі Ґанґів, а до парохіїще не навідувався. Вона лежала годину ходу від двору, а він не міг якось туди вибратися. Правда, великий став, до котрого їздили купатися з дідичівськимсином, притикав своєю трощеюмайже до саду парохії — був, одначе, сам такий розширний, що треба було довшого ходу, щоб дійти аж до саду… через що Юліян і не споминав своєму товаришеві… що мав намір туди зайти.

Аж настав і на те час.

«Ти куди?» — спитав одного пополудня Едвард, що лежав на софі й курив, Юліяна, коли сей взяв ціпок в руки, кивнув, прощаючись, до нього головою й звернувся до дверей.

«На парохію», — відповів Юліян.

«Чого тобі там?»

«Запросили свого часу… ще від афери… і я обіцяв зайти до них, треба ж вив’язатися з обітниці».

«А-га..! Тодішня історія, де ти відограв ролю ангеласпаси-теля», — відповів молодий німчик і усміхнувся.

«Йди, йди, — сказав. — Впрочім, се порядні люди. Панна не дуже гарна, але, кажуть, мудренька, і як на попівну добра партія, бо заразом і многонадійна спадкоємиця…»

«Мене се що обходить?» — відповів понуро Юліян.

«Ну, ти вже не буркочи зараз. Я тим ще нічого не сказав, так лиш собі замітив. Мені збудилося тепер се в пам’яти, що так мені раз економ з якоїсь нагоди говорив. Мене се ще менше обходить. Як тебе схотять там, як се в панів буває, в себе довше задержати (бо всі вони, старої Орлихи не виключивши, дуже гостинні) — ти не приймайся того. Час від часу показатися в них — не кажу… але не в’яжися нічим. Попівські доми на селі голодні на інтелігенцію, а й вони, Захарії, не будуть ліпші. Ти ж знаєш наші шпорти, конверзаціюв англійськім в гувернантки моїх сестер, що в противнім разі прямує впрост до батька на „Rapport“ — і скандал..! Я її не терплю».

«Не бійся! Я числюся з часом. І чого б мені там на довге? Занудився б».

І з тим пішов.

На парохії Юліян зустрінувся на ґанку, з котрого був перелазна подвір’я з обійстям, — з отцем Захарієм, що саме відправив якогось чоловіка за орудками в сусіднє містечко й на пошту.

«До пані Орелецької не поступайте. Нехай хоч з тиждень буде в хаті спокій», — донеслися його слова ще до Юліяна. Чоловік вклонився й пішов, а о. Захарій звернувся до гостя.

Побачивши його, він зрадів. Він вже чув про його побут в дідича. Гадав, що він, може, і взагалі не загляне до них. Третій тиждень вже кінчається, а його не видно ні в церкві, ні… тут. Чому так резервово. Погордив справді попівським запрошенням? — При тих словах щиро дивився юнакові в очі.

Юліян зміняв барву.

«Ні. Щодо того, то ні, — відповів. — Але так тяжко вирватися з двора. Заєдно там займають; а до того він і там студіює». — Він не докінчив.

«Студіює? Так?»

Вправляються вдвох з Едвардом в англійській, французькій і російській мові, їздять часто, щоб се вміти вже перед вступом до війська. До того все якесь товариство, то знов веслують. Виїжджають також на друге село на контролю, й так час збігав.

Говорячи, увійшли в простору, гарну кімнату, в котрій були штори до половини спущені, бо надворі стояла липнева спека.

О. Захарій показав папіросницю, але Юліян подякував. Мав свою.

«Ви куріть, бо я лиш десь-колись се чиню. Мені воно шкодить».

Бесіда пішла про дальші студії Юліяна, про політику, якою Юліян мало займався й більше слухав, як говорив, про вступ до військової служби, а далі змінилася тема. В хату увійшла їмость. Жінка гарна, лагідних рис лиця, блондинка, потрохи подібна до мужа. За недовгу хвилину двері за спиною Юліяна злегка рипнули й він озирнувся. В тій хвилі поновно піднявся з свого місця.

Увійшла молода дівчина, середнього росту з лицем смаглявим і задержалася недалеко зібраних.

«Ви її знаєте вже, наша донька Ева», — сказала рекомендуючи їмость.