Ольга Кобилянська - Апостол черні

Ева слухала уважно пояснення знайомого їй молодого огородника, незводячи очей з гарної китиці, а врешті спитала: «І китицю маєте передати?»

Обличчя огородника покрилося гарячою краскою. «Ні, — відповів. — Китицю, ні».

О. Захарій, на котрого лицю указався вираз турботи, сказав: «Ідіть, Зарко, через фіртку, а я піду відси з дороги впростдо робітні майстра. Мені так само спішно. За годину відходить потяг, а я маю ще дещо і в місті налагодити». З тими словами кивнув на огородника головою на знак прощання, що в тій хвилі і зник з-перед його очей — а сам подався з донькою немногими кроками до робітні годинникаря.

О. Захарій застав майстра при роботі. Він сидів схилений при столі, а коло него стояла його найстарша донька Зоня з якимось годинником в руках, висока, гарна і вислухувала його поучування про завдану їй годинникарську роботу. О. Захарій, що увійшов з Евою, здержався з хвилину. Коли майстер скінчив свої інформування, повернувся до гостя з запитом, що сей собі бажав. О. Захарій назвав своє ім’я і представив і доньку. Опісля приступив відразу до причини свого приходу, висказуючи нетаянеспівчуття за тілесне ушкодження його сина, через фатальний припадок з його кіньми — що, хоч не пішов з його вини, а потягнув за собою прикрі наслідки для сего, як довідався він, — перерву в науці в критичнім часі, бо під час розпочаттяклясифікації. «Простіть мені, добродію, як батько і не згадуйте гірким словом!» — закінчив о. Захарій і простягнув руку до майстра, що слухав уважно симпатичного душпастиря і не зводив з його лагідного обличчя ока. «Я і так не мав супокою на цілий час від прикрої пригоди при уяві, що, може, ваш син поніс тяжчі ушкодження, ніж признавався, — додав, — …а я, хоч і безпосередньо, все-таки винен, бо полохливі звірята — моя власність». «Як син мається? — питав. — І чи не міг би я його самого побачити, пересвідчитися власними очима про стан його здоров’я і подякувати йому ще раз?..»

Годинникар стиснув подану йому руку і, вказуючи на крісло, щоб сей усів, казав доньці прикликати Юліяна.

«Ви перецінюєте вчинок мого сина, отче. Вчинок раптовий юнацької відваги. Він сам скромний, — казав батько. — Так, приміром, він лиш немногими словами окреслив цілу аферу, і в ній свій „рятунковий уділ“ і між тим, як мати і сестри, перелякані його несподівано скорим поворотом зі школи, блідим видом, закривавленою рукою і хромаючим ходом (від ударів кінських копит) — порозбігалися в одній хвилі по лікаря. Слава Богу йому вже ліпше. Він змалку не пещений в мене. А сам я — не звертаю уваги на вчинки і не надаю їм великої ваги, котрі повинні кождим в потребі сповнитися, де се само собою розуміється. Дарма, що він у мене одинак — син, але я і не маю нічого проти того, коли подякуєте йому за се поновно. Се для него честь. Будь-що буде, се його вродженій неустрашимости і рішучости не завадить, а противно піднесе їх».

Коли Юліян на поклик сестри не з’являвся, а попросив натомість батька на кілька хвиль до себе, сей зайшов до него. Едвард Ґанґе вже від’їхав і він знаходився сам. Батько заявив йому, о що розходилось. О. Захарій бажав його особисто бачити і йому враз з донькою… ще раз подякувати за його вчинок. Зачувши се, Юліян перелякався, неначе на него спав якийсь несподіваний атак, і подавсь скоро в глиб кімнати. «Чого дякувати?» — спитав похмуро. «Їх річ, сину — подякувати!». Молодець потряс гордо головою. «Нема за що дякувати», — відповів. Йому соромно і прикро, коли таке чує. «А — вчинок, то й вчинив, — сказав коротко. — Ліпший фірман, як його, був би те саме зробив».

«Може бути», — відповів батько сухо і пождав кілька хвиль. Опісля перейшов на що інше і додав, що вже знає, хто о. Захарій такий, пригадував собі його назвисько. «Гарний і культурний чоловік». «Та поминувши се, як він міг собі проти тебе в тім випадку інакше поступити? Треба ще і не забувати, що се свій чоловік, українець, а передовсім духовна особистість, що прийшла до тебе молодого не понизити тебе, а противно вшанувати». Такими і подібними, наборзівиявленими, аргументами, спонукавостаточно захмуреного молодця податися до о. Захарія.

О. Захарій, зараз по їх вступі, звернувся до Юліяна, що зупинився поважний в тій хвилі, з лиця блідавий, перед особою душпастиря і вклонився.

«Я зайшов до вас, пане Юліяне, — заговорив сей, — але передовсім мушу оправдатись, що не міг свого слова додержати скорше з’явитися, як обіцяв. Я спродав вчерасвої полохливі дикуни, що наварили вам і нам стільки клопоту, а до залізниці не встиг вже в пору другими кіньми дістатися. Тому аж сьогодні я тут. Скажіть, будь ласка, як почуваєте себе? А друге, не менше важне, і о що я вас спеціально прошу, заявіть мені одверто, мій молодий спасителю і друже, як мені віддячитися вам за вашу лицарську прислугу в недавній афері, з котрої ми з донькою вийшли щасливо, а ви понесли біль і утрату часу. Ви розумієте мою ситуацію. Що мені вчинити для вас, щоб вам, хоч частинно, принесло розраду і сатисфакцію? Скажіть — якою пам’яткою не погордили б ви від простого, скромного, сільського „апостола черні“? Чи науковим ділом яким… чи чим з золота… чи чимось іншим, що було б вам миле і бажане? Я з щирим і вдячним серцем прийшов до вас — як свій до свого». О. Захарій шукав своїми, як небо, синіми очима взору молодця. Юліяна обличчя покрилося раптовою краскою і він похитав нетерпеливо головою.