Наталя Тисовська - Три таємниці Великого озера

О, як трепетно відкривала я коробку з поштовими листівками, підписаними руками, що вже давно не ворушаться; картами тої України, котрої уже нема; жовтими м’ятими листами, які розсипаються від доторку; старими світлинами людей, яких ніхто не пам’ятає; вишиваними рушниками на сірому, давньому полотні!

Тема моєї дисертації стосувалася художньої інтерпретації досвіду переміщених осіб на заокеанській землі. Досвіду отих людей, що припливли сюди по Другій світовій війні й лишилися хто ліс валити, а хто з мерзлої землі цінні метали вишкрябувати. Вириваючись із німецьких та австрійських таборів для переміщених осіб і потрапляючи на кораблі, що прямували у Новий Світ, ці люди щоранку, всі десять днів дороги, виходили до розкішного сніданку з зачаєною тривогою: наснилося? більше не буде? А потім, на твердій землі, не певні, що саме їх чекає попереду, купували буханці білого пухкого хліба - з собою, про всяк випадок, на поїзд, що довго, довго тягнутиметься на північний захід, де занадто холодна зима, де люди будуть замкнені на рік-два в лісі, але зароблений долар дасть їм надію на спокійне і - може вперше - безпечне майбутнє.

Старі листи важко читати: спрацьовані руки писали їх, пригадуючи алфавіт, якому встигли навчитися в українській школі, коли вже не стало поляків; руки часто дитячі, чотирнадцятирічні, що мили в німецьких шоколадних будиночках підлоги, якщо пощастить, а якщо ні - виточували на фабриках набої для тих, хто завтра нищитиме їхні хати. Від тих листів мене ночами не полишали страшні сни, та я навіть не підозрювала, що виявляться ці сни віщими.

Листи я читала пачками, так, як були зв’язані, одну пачку на день, і здавалося, що кінця-краю їм не буде, - доки не натрапила в одній із пачок, перев’язаних коричневими ворсяними мотузками, на декілька незвичайних папірців.

На звороті кожного аркуша тим характерним почерком, яким пишуть мої старші родичі, котрі вчилися ще до війни, виведена була дата - 1943 рік. Із другого боку - ініціали «О. Б.». І вірші.

Останній рядок був геть затертий, і мені довелося вилізти зі своєї схованки в куточку й стати під люмінесцентну лампу в стелі, аби під чорною широкою смугою розмащеного олівця прочитати слова.

- Поталанило? - пролунав над вухом увічливий голос бібліотекарки. Од несподіванки я здригнулася й автоматично всміхнулася: звичка ця виробляється за кілька перших місяців життя на заокеанській чужій землі.

- Так, навіть дуже,- потрусила я аркушами.- У вас тут просто острів скарбів на п’ятому поверсі.

- О так, у нас - одне з найкращих університетських зібрань рідкісних книг! Ви не дивіться, що наша школа [3] Школою в північно-американській традиції називається будь-який навчальний заклад. невелика - на бібліотеку жоден із ректорів коштів не шкодував. Тут є старовинні книжки, яких навіть у Королівському університеті не знайти!

Таке завзяття я поділяла як ніхто. Королівський університет вважався навіть кращим за столичний, оцінка

«А з мінусом» там - серйозніше, ніж «А з плюсом» у будь-якому іншому. Королівський університет - недосяжна мрія місцевих студентів, а мені - просто два слова, бо я значно більше цінувала не шик технічно прогресивного закладу, де в аудиторії на триста студентів викладач глядить на вас з далекої кафедри й одночасно - з десятка екранів, розвішаних по всій залі, а в усьому іншому збережені суворі й бундючні традиції королеви Вікторії; я любила камерність наших маленьких кабінетів, коли студенти й викладач - довкола круглого столу, де свобода думки важить більше, ніж «А з плюсом».

Чемно всміхаючись, я повернулась у свій куток, де просто на підлозі, на шорсткому сірому килимі, розкладені були пачки чужих листів і де найкраще сиділося по-турецькому, підібгавши джинсові довгі ноги, колінами впираючись у високі книжкові стелажі,- я швидко навчилася місцевої звички сидіти, де сидиться.

З таємним шурхотом перегорнувся ще один аркуш.