Наталя Тисовська - Три таємниці Великого озера

Дівчина ж, яка відчула в цьому дивному європейцеві споріднену душу, поспішала поділитися з ним найдорожчим: що індіанці насправді називаються анішинабеґ, тобто люди, просто люди, невже білим так важко це вивчити?… І що Велике озеро на мові оджибве називається Ґічіґамі… Учора ці двійко видряпалися таємною стежкою до самісінького Гнізда Буревісника - на гору, де замість вершечка синіє таріль гірського озерця, сьогодні слухають буркотіння сонного водоспаду, а взавтра…

Крізь каптур, який приглушував звуки, пробився загрозливий шурхіт, наче донизу повзе каміння й от-от потягне за собою людину. Звук був нечітким, але дівчина затнулася на ходу, відчула лівим боком, що їй зробилося надто вільно й просторо на стежці, завузькій для двох. Очі її вихопили темну куртку супутника, яка стрімко котилася донизу, і вуста, випереджаючи момент усвідомлення, видихнули: «Каа!»

Каміння сипалося в долину - туди, де на голому зимовому березі Кам’янистої річки лежав купою дрантя дивний європеєць, ще мить тому живий і теплий - і рідний. Кров із розкроєного лоба стікала на землю й просочувалася поміж чорну рінь. Мирно плюскотіла вода, обминаючи валуни. Дівчина кліпнула.

Від калюжки гарячої крові злинула жовтувата хмарка. Гострий писок і гострі вуха, пухнастий хвіст, міцні лапи. Рудий койот звів морду до неба й розтулив пащу, начебто завив - але звуку чути не було. Койот переступив із лапи на лапу, озирнувся на простерте тіло, труснув головою й, накульгуючи, попрямував на той берег. Коли він досяг середини урвища, несподівана хвиля запінилася буруном - і злизнула койота.

Дівчина присіла, наче хотіла з’їхати додолу навпростець, тоді підхопилась і кинулась уперед - до відомої лишень місцевим стежини, що вела вниз до самої ріки. Передумала та круто розвернулась - і вперлась у чиїсь груди. Рука в шкіряній рукавичці затисла їй рот, друга рука намацала тонку шию, дівчина почула, як твердий палець торкається шкіри, притискає артерію - і все…

Пекельні сходи! - вилаявся мій гість, Пітер Аніт, скорочено Петрик. Його чорне волосся, довге, як заведено в американських аборигенів, зблиснуло червоним переливом ув останніх промінчиках, що пробились у підвал крізь невеличке довгасте вікно. Прізвище Аніт на мові оджибве (яку самі аборигени звуть «анішинабемоўін», себто «людська мова») означало «гарпун», але в Петрикові не було нічогісінько гострого а чи хижого - ні в рисах обличчя, ні в характері.

Ніч розгорнулась, як простирадло, і вкрила будинки, мости, дороги; темрява, що зранку відступала, збентежена зимовим сонцем, тепер наповзала з кожної щілини, клубами піднімалася вгору, як дим, - і ось уже на сході зіллялася з чорнотою неба, витісняючи червоний, холодний, кволий захід сонця. На мить чорні Петрикові очі теж зблиснули червоним, але згасло сонце, і згасли іскри в очах, і землю та людей проковтнула темрява.

Ми запалили все можливе світло - в передпокої, в кухні, в кімнаті.

Життя в підвалі, доповім я вам, у дійсності виявилося зовсім не таким, яким я його собі колись омріяла, зазираючи у підвальні віконця старовинних київських кам’яниць. За зеленими фіранками, уявляла я тоді, обов’язково має бути дубовий письмовий стіл, праворуч од нього - на всю стіну - книжкова шафа. Корінці книжок веселі, різнобарвні, шибки дверцят зблискують. Мрілось і про грубку, розпашілу взимку і прохолодно-кахляну влітку, - хоча я чудово усвідомлювала, що грубки з київських будинків щезли здебільшого півстоліття тому.

Але чи то заокеанські підвали зовсім не такі, як українські, чи то роки змінюють людей невпізнанно, та мене аніскільки не радувало те, що нарешті я замешкала у справжнісінькому підвалі. Було тут три кімнати (одна вільна, друга таємниче замкнена на ключ, третя моя), крихітна кухня, щось на кшталт вітальні, де заледве вміщувалися крісло й журнальний столик, лазничка та пральня. У кухні всеньку добу гудів газовий обігрівач. Підземний, завжди півтемний палац.

Нагору вели круті сходи, і саме під сходами ховалися двері до загадкової кімнати, вічно замкненої на замок. Час від часу я зупинялася під порогом, клала долоню на ручку дверей, легенько натискала - та секретна кімната не хотіла ділитися зі мною своїми таємницями.

Сходами задріботіли легенькі крочки, й до підвалу вкотилася блакитна пухнаста куля. Затріпотівши довгою шерстю, куля обернулася на здоровезного гривастого котиська зі смарагдовими очима, на дні яких чаїлися підступні плани. Котисько з українським іменем Яро голосно нявкнув і швидко помчав нагору, сподіваючись, що я випущу його надвір. Але ні, ні: вночі надворі небезпечно, бо хата стоїть над річкою Росомахою, ледь не в лісі, й часом поночі на подвір’я навідується ведмідь.