Степан Васильченко - Осінні новели

Коли полум’я у грубці спалахувало, було в кімнаті й досі ще помітно сліди трусу: полупані стіни, розламана шафа, долі купою книжки й папери.

- Крім мене - ні духу. Часом нагляне учителька. Посидить трохи й знову тікає...

Дослухається: грюкнуло в сінях дверима.

- Та оце, мабуть, чи не сама Наталія Андріївна!

«Побачу, що то за пташку Марко впіймав»,- думаю.

Рипнули двері. З сіней подуло холодком, і в кімнаті задзвеніло.

- Я чула - в нас гість?

Влетіло щось, як великий нічний метіль, радісне, схвильоване. В обличчя не бачу - темно. Не вспіла привітатись, загомоніла голосно, радісно:

- Не знаю, чи вірити, чи й ні - у місті, кажуть, повипускали вже із тюрми політичних в’язнів. Маніфестації, мітинги, прапори!.. Таке!..

- Хто казав?

- Люди казали, що були сьогодні в місті. Якщо цьому правда - завтра й усі наші будуть дома.- Розповідає, як рідному.

Її хвилювання передається мені. Разом із тим одчуваю в її голосі щось справді чудне, а що саме - не доберу.

Роздягає пальто, гомонить. Між іншим:

- А ви ж звідки? Учитель?

Одповідаю коротко, бо помічаю, що до моїх слів не дуже дослухається: чи цікаве ж їй тепер моє власне.

Аж одразу здригнула, і рука її застряла в рукаві пальта, що почала скидати.

- Так ви, кажете, недавно з Глухова?

- З Глухова.

- З інституту?

- Так...

- А не знали ви там...

І щось тепле забриніло в її голосі - тепле й тривожне... Чогось захвилювався. Чого - й сам не знаю. Дужче. Дужче...

- Не знали ви там... земляк мій, товариш дитячих літ... І я чітко і ясно чую своє прізвище.

Мене рвонуло до неї. Придивляюсь:,

- Тася! Невже?!

Вона, здивована, швидко пригнулась до мене:

- Хто такий? - І одразу на всю школу: - О! Гляньте!.. А нам, писали, що вас арештовано! Як ви тут опинились?

Враз пригадав я останню зустріч.

- Ні, спершу скажіть мені, де ви ділись, як приїздили отоді в хуртовину до мене в школу?!

- Де я ділась? - дзвінкий сміх на всю школу.

- А ви, певно, подумали, що то була якась мара, привид? Еге ж?

То була справді химерна зустріч. Почну здавна.

Ми останній рік у сільській п’ятилітці... Осінь... Шкільний сад. Нас, учнів, пускають туди разом із осінніми вітрами, коли вже отрушена бувала там уся садовина.

Заходило сонце.

Глухою доріжкою попід високим барканом туди й назад, як вартовий, ходила в саду доросла дочка учителя, красуня Маруся. Ходила в старенькому пальтечку, хусткою закутана, смутна й задумана, як сама рання осінь. Нам здавалось, що вся її постать була окутана жагучою таємницею, з якої ми дещо вже чули.

Ми сиділи троє. Тася, я, мій суперник у класі й перед Тасею - Марко. Тася конспіративно розповідала нам про те, що Маруся має їхати за женихом кудись аж у Сибір. Під великим секретом читала нам «Марсельєзу», [4] - французька революційна пісня, державний гімн Франції. Створена 1972 р. К.-Ж. Руже де Лілем під назвою “Бойова пісня Рейнської армії”. До Парижа її приніс марсельський батальйон, звідси й назва - “Марсельєза”. що переписала в Марусі. Марко дуже критично поставився до Марусиного заміру: «Він заслужив, то нехай і одбуває, яка ж її лиха година жене в неволю?» А коли почув: «Нам не надо златого кумира...» - очі поширились, уші почервоніли, не дав дочитати, крикнув: «Порви! Я й слухати цього не хочу!» Затулив уші й побіг геть.

Одійшов од гурту, розгорнув книжку і почав зубрячку.

В альтанці Тася одна залишилась зо мною. Говорили досхочу.

...Незабаром Тася мала виїздити зовсім із нашого містечка, і ми довго мріяли про майбутні наші зустрічі... Хоч не на засланні, так у тій сумній школі, що колись я буду в їй за учителя. Навколо альтанки кружляє з книжкою Марко. Кашкет у його перекинутий козирком на ухо, як у людини, яка запила з горя. Одначе гризе він текст із книжки уперто й енергійно. Разом із тим з такою ж енергією він успіває слідкувати за нами, раз по раз одриває очі од книжки і кидає на нас гострі, тривожні погляди. Він помітив щось гостро цікаве й небезпечне.

Фантазія у Тасі - завжди буйна - тепер палає огнем. Розчервонівшись, вона малює, як десь у глухому закутку в убогій школі сидить молодий учитель, самотній, зажурений, далеко од рідних. Надворі - ніч. Надворі хуртовина, нещастя, вікна снігом позамітало, виє звіром...

...Голос у Тасі тихішає, очі потьмарились: «..:Коли слухає він - крізь бурю, крізь хуртовину щось стукає у вікно: «Одчиніть!»

Я знаю, хто це мусить бути, проте дожидаю в хату цього гостя з таким захопленням, з нетерплячкою, що аж у грудях у мене стукає...