Степан Васильченко - Осінні новели

«Читай далі!» - хтось ніби шепнув мені.

Раптом стало мені чогось турботно. З якимось смутним передчуттям я кинувся дочитувати листа. Аж так:

«З Вами, мабуть, більше не побачимось. Строк нашому засланню вийшов, і сьогодні ми виїздимо од вас, мабуть, назавжди. Шкода, що не прийшли, коли я прохала Вас. Треба було сказати Вам багато-багато. Ну, та Ви ще почуєте про це. Може, й не раз. Прощайте!..»

День отемнів мені, узяв жаль, запекла досада:

- Поїхала! - Лист писаний вчора.

Погасли огні...

Безпорадно сів я на полу. Низенько схиляє до мене своє лице мати моя, лукаво осміхається. (Ох, ці матері!) Держить у руках іще якийсь папір...

- Ото треба було шанувати дівчину, то й не думала б їхати. Я гадала вже, що то й справді ти молоду собі знайшов, а ти, бачу, тільки в лісі дурно черевики порвав!

- Звідки ви все це знаєте, мамо?

- А ти думаєш, що ніхто не бачив і не знає. Хуторські жінки он сміялись уже мені на базарі, як передавали листа. «Дожидайся,- кажуть,- Прісько, собі невістки з лісу». Я ж уже казала тобі про це, а ти, мабуть, і не чув.- Мовчки, з хитрою осмішкою, суне мені в руки згорнуті листи.

- А це ще що?

- Це дарунок з тих же рук. Передано й наказано: тільки в твої власні руки і нікому іншому! - Дивиться допитливо і з ніжною посмішкою, угадує: «Чи не про любощі?»

Розгортаю. На гектографі друкований текст. Зверху чітко: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!..»

В грудях забило дух...

...Не спав я з тим дарунком цілу ніч.

Другого дня все мені смутно, все мені пахнуть фіалки, все теє школярство пригадую. Мій брат у других надвечір одвозив мене на станцію. Брат поїхав шляхом, я заскочив у ліс попрощатись із «дідом». День був смутний і вітряний.

За ці три дні ліс одмінився зовсім, мов і не він. Раніше, було, стрічає, як брата,- тепер - ворожий, чужий. Та й не до мене йому: в його, бач, війна з вітром, аж кипить. Я спинився, розглядаю: справді - як на герці.

Ліс стояв розхристаний, спустошений і дикий. Почорнів увесь, як розбійник, мов мечами, січе на всі боки голим галуззям...

Люто налітає на його вітер, рве його, смиче з усіх боків, шапку його золоту з голови зволікає, зриває його мальоване манаття, шпурляє під ноги... По ровах, по ярках в коліно лежить того кольорового шмаття.

Шукаю очима: а де ж «дід»? Ага! Ось він.

Муром стоять старі дуби, а високо над ними наш велетень. Він міцно ще тримає свою позолоту. Десь аж під темними хмарами сяє золотими банями, як фантастичний замчище.

Я не витримав. Став на рові - рупором руку.

- Діду, го-го-в!..- на весь ліс, як колись, було, школярем.

І одразу в лісі повно встає давнього гуку і привидів: «Бурса на бурсу! Бурса на бурсу!..»

Вчуваються дзвінкі як криця голоси. В очах мигтять школярі... Без шапок, чуби спітнілі, руками вимахують, ідуть гурт на гурт...

«Хлопці, сюди! - скликаю я в думці до себе лісове товариство.- Що в мене є! Ой, що в мене є! Коли б ви знали!.. Тільки нікому-нікому!.. Ось!»

Спотикаюсь на пеньок, кидаюсь. Згадую, що все це минуло і не вернеться. Зітхаю: «Прощай усе...» І знову фіалки...

І зразу вихором влітає такий гарячий наплив радості, що мені стає жарко: «Це ж уже я справді їду?! Це ж передо мною стелеться рідне, тепле, без краю народне море, куди мене, молодого, кличуть на боротьбу із темрявою, з страхіттям! Це ж справді мене можуть арештувати, коли побачать, що в мене в кишені!»

...І знову смуток: стоїть «Голуба Дача», вікна дошками позабивані, на дверях - великий замок... Справді, як мандрівні огні: прилетіли звідкілясь, блиснули, зникли... Шукай тепер...

І одразу нова гаряча хвиля змиває і той смуток до останку:

«Ну що ж! Вони, ті чарівні очі, ніде, як у тому ж морі! Колись виринуть і знову заблищать, як пара мандрівних огнів, гарячих, таємних...

Заблищать! Хоч не вони, так такі ж самі! Точнісінько! Світ широкий, а молодість - казка, а в казці чого-чого; не буває».

Спереду засвічувались у тумані залізничні огні, ніби розцвітали велетенські золоті лілії...

...Ось і станція. На станції ніби свято. Гомін - як музика, люди - як тіні. Коли сів у вагон - сам незчувся. Сів коло вікна, припав гарячою щокою до піибки, щоб лиця мого, моєї радості, мого дурного сміху людям не було видно: вони ж не знають, що мені світять живі огні, що лечу я з шумом і з грюком! Мчу кудись у небо, в зорі, в тиху, таємну зоряну куряву-млу...

А в тій курявій, зоряній млі - тільки сплющу очі - пахнуть мої юні, мої перші фіалки.

Зала двигтіла золотими огнями. В широко одчинені двері гриміли чобітьми делегати з’їзду.