Степан Васильченко - Осінні новели

3 розстебнутими комірами, розхристаними сорочками, звідки визирали волохаті груди, потоком пливли вони прямо з бурхливого засідання, ще червоні од суперечок, з туманом і нервовим бляском в очах. Стиха жагуче докінчуючи суперечки, сідали вони по рядах, не гаразд розуміючи, куди й чого, власне, вони товпляться. Тільки після того, як на естраді почала шикуватися співоча капела, всі згадали, що тут має бути концерт.

Грізно одгримів «Інтернаціонал» [3] - міжнародний пролетарський гімн. і в блискучу залу, здавалось, соромливо увійшли і тихо стали попід стінами сільські тіні у вінках із барвінку... Ось ота жінка з радісним енергійним лицем та молодими очима, що в них не гасне золотий веселий огник,- раніш кілька разів мій погляд минав її без уваги,- тепер мої очі мов улипли до неї: десь я бачив її! Ворушаться якісь спогади. Стрінулись поглядами, і вона кинулась, навіть уші почервоніли. Вітається очима, як словами не скаже: «Не впізнаєте?» Далі не втрималася - трохи підвелася з місця, руку до губів - рупором, щось напружено шепотить через голови...

«Цс! Чш!» - сердито зашуміло круг неї, і вона, зашарів-шись, як піон, сіла, мов присоромлена школярка.

«Хто ж це?» - вертиться на думці. Аж ось із естради зашумів вихор звуків, усе потопляючи,- вихор плачу, жалю.

Вхопили на крила вихорі-коні, помчали кудись у туман за піснею.

Про ту жінку, що не міг впізнати, зразу забув - тільки її очі із золотим веселим огником летять за мною в невідомі простори... Линуть, ясніють, молодіють... Ген-ген мріють дві гори в тумані. Як веселе марево, із-за гори, перехитуючись з одного боку на другий, увесь у червоних стрічках, з квітками, мчить заквітчаними кіньми химерний якийсь весільний поїзд - з червоними маками-прапорами! Музики, бубни, сміх.

Марево переходить у сон, легенький, як подих вітру: ніби підходжу я до їх, а серце чогось б’ється в мене. Питаю: «Що ви за люди?» А вони сміються, загадкові й таємничі: «Хіба ж ти нас не знаєш? Ми ж твої літа, що наздогнав ти нас кіньми вороними!» Приглядуюсь, а на тому шафері справді моя сива шапка, що купив я колись у Глухові, і кучері з-під шапки, як у мене, повилися. Глядь на молодого - молодий - Марко, мій товариш. Дивлюсь на молоду, і молода ніби по знаку мені. Десь я бачив оці очі! Недавно... ось тут...

Кидаюсь до марева, повернувся у той бік, де сиділа незгадана жінка, аж стілець затріщав підо мною.

Стріває мене тими ж осяйними очима, що із золотими, веселими і смутними іскрами. Дивиться, ніби словами промовляє: «Тепер пригадали?»

Мов блискавицею осяяло мені наші з нею дивні зустрічі, що бувають тільки за молодощів... За кілька тих коротких хвилин між двома куплетами пісні облітав мало не всю Україну, на край світу залетів...

Ніби теє було вчора... Стояли роки, темні, як ночі. Насували хмари. Загуло щось у хмарах. Надходила осінь, а з нею - незабутні грізні події. Після кількох років учителювання в народній школі я учився тоді в учительському інституті. Ця остання учительська пристань завжди стояла в місті сувора і мовчазна, як могила. І от тепер у цій тихій, покірній казармі несподівано загули збори, зашуміли протести. Наостанку - страйк. Мене виключили. З легкою душею, без ніякого жалю кинув я ці сумні стіни. Осінь стояла ясна, прохолодна: я купив сиву шапку, в інститутському саду вирізав дебелий грушевий ціпок і подався в мандри.

Спершу була думка навідати товариша мого і земляка, сільського учителя Марка, з котрим я учився в семінарії. 3 ним я мав на думці порадитись, що робити далі.

Вимандрував я потягом, аж раптом залізниці скрізь стали, і далі я мусив іти пішки. До Марка було не близько, проте мандрівка видалась легка й весела. Люди стали скрізь такі щирі, сердечні, довірливі. Підвозили, пускали ночувати, пригощали. Через кілька днів я непомітно і без утоми добрався в село, де за вчителя був мій Марко. Вечоріло. В кімнаті було темно, тільки коло грубки стояло червоне жарево. Там у соломі кублився в червоному сяйві дід.

Привітався, розпитую.

- Гай-гай! Уже третій місяць, як сидить ваш Марко! - Балакучий дід починає розповідати, як і за що забрали Марка.- Якже, забрали! Та ще як забрали: і весілля не дали гуляти - з-під вінця взяли.

- То він женився? -дивуюсь.

- Та ото ж так женився: він у тюрмі сидить, а вона по хуторах ховається, бо приїздили вже й за нею.

- Учителька?

- Цієї осені приїхала. Наслужила. Учителів порозгонили, школярі самі порозбігались, люди бояться й близько підійти, бо забрали декілька селян, що вчащали до школи. Аж сумно якось стало. Якась пустка - не школа.