Марко Вовчок - Павло Чорнокрил

- Я на сю неділю старостів слатиму, Варко! - промовля Павло первим словом.

- Зажди, зажди пори! Люди судитимуть: не свого часу. Нехай забудуться; нехай забудемося й ми трохи!..

- А ти забуваєш?

- Я не хочу нагадувати... Я розважаюся, якомога...

- Ні, Варко! Я ждати не буду, не хочу... У неділю старости від мене будуть...

- Зажди, - просить, - погадай... зажди ще трохи...

- Що ж, докіль ти думатимеш? Доки розважатимешся? Треба тобі знати, що в мене розваги нема й забуття нема.

- Та годі-бо вже, годі. Нехай так буде, як буде, як сам ти знаєш.

Замовкли, стоять. Він у мислях сурумих, вона в боязких.

- Павло, ти свою хату не поваруєшся спродати? Ми собі нову купимо, - каже дівчина.

- Добре! - подає одказ Павло.

- Ти попитай людей нишком, - може, хто з селян спродує свою: чуєш? розпитаєшся?

- Добре! - одмовляє тим-таки словом ізнову...

Поміж другими хатами у селі стояла собі хатка престаренька, похиленька, та жив там у їй веселий, бравий чоловік Лукаш Каролець із жінкою.

Жили вони собі у согласці і нічим не журились: ні вбожеством своїм, ні так бідою, що люди самі собі часом зіб’ють або ізбоку прийде. Він поневіряв усяке лихо словом веселим, вона - розсудливим. Нема хліба, - бувало того не помалу, - то Лукаш і каже:

- А що, жінко, нема хліба?

- Нема, чоловіче.

- А в тебе нема копієчки про смерть?

- Нема й про смерть.

- Є, то розійдеться, а нема, то обійдеться.

- А вже ж, як нема де взяти, то нема, - обійдеться.

- Хіба зажуримось?

- А що по журінню? Не що воно порадить! Не лад і журитись.

- Хіба людей попросимо?

- Убогі не мають самі, а заможні скривляться. Не впада і людей прохать.

- Так води напиймось!

- Се можна, спити водички! То й напиймося собі на здоров’ячко!

Так вони й жили собі, своєї біди не спотворюючи. Та такі ж то обоє рум’яні та повновиді, коли б бачили! Завсіди в їх для кожного слово привітне, жваве, погляд веселий - він ходив старостою по весіллях у добрих людей, а вона свашкою запрошалася.

Увійшов Павло у їх хату: Лукаш сидів на печі, точив веретено, а жінка коло вікна шила. Жваво та весело розмова у їх ішла.

- Милості просимо! садовіться, - вітає Лукашиха Павла.

- Вашої милості просимо! - крикнув Лукаш із печі. Яка доля добра до нас занесла? Сідайте ж! От як бачите: в нас любо та мило - й бити нікого, і взяти нічого!

Павло сів.

- Я до вас, дядьку, - каже Лукашеві. - Я до вас діло маю.

- Вже я довіжуюся, прочуваю, добродію мій! Якесь хороше та веселе діло маємо?

- Хочу оженитись, прошу вас за старосту, коли ваша ласка.

- Добре, братіку, добре. Кого ж свататимемо?

- Варку Линівну.

- Оце, дружбо! Де ж вона така? Я не знаю, хоч таки добре у цікавого вдався.

- З панського двору...

- Еге, це заїжджа, пташка залітна!

- Я її знаю, - озвалася Лукашиха, - їй хоч би за гетьмана, то не страшно.

- Чи я її коли бачив, не пізнаю яка, бо вони із двору усе юрмою ходять: от хоть і на вечорниці - ціла юрма прискочить.

- Вона од усіх найкраща. Та отже була вона на весіллі у Совлука, висока дівчина, чорнява, у коралях.

- Го-го! Тепер вже я знаю, яка краля. Коли ж се ви зізналися, брате, що ніхто й не зміркував з добрих людей?

- Вона, славлють, заможна, - каже Лукашиха.

- Вбоїться за небагатим бути, небога, чи що? Ті багатирі усього лякаються, побіденні душі, їй же богу!

- Чому ж не піти, коли вподобала, - каже Лукашиха.

- А ось він, мабуь, зна, чи вподобала, - одказав Лукаш, моргаючи на Павла. - Наше діло - із Богом та й з доброю долею поберемось у хорошу годину...

Засватав Павло Варку, пани не боронили, весілля одбулося.

Вповалося Павлу, що зітхне він легш у сім’ї. Прагнув він; треба йому було конче когось при собі мати, душу жваву, голос живий чути.

Як вже одгуло весілля, зосталися молоді самі у хаті...

- Жінко! - каже Павло, - люба моя, кохана! подивись на мене, позмовся зо мною!

Бере її за руки, обіймає. Ніколи ще й разу вона його не бачила, щоб був він такий щасливий та веселий. А вона була й смутна, й неспокійна.

- Павло, - каже до його. - Тобі не страшно нічого?

- Не нагадуй про страхи; поминулися вони. Я тебе кохаю, тепер мені життя з тобою...

- Я боюся, Павло! Як же боюся, що люди дізнаються! Так мені й бачиться і чується, що найдуть купою у хату, покличуть нас голосами...

- Не дізнаються люди, - байдуже мені за люди!

- Добре тобі! Я сохну од думок та гадок з того часу ще... Боже, мій Боже! Що ж, як довідаються, - яка ганьба! Який суд!

- Я не боюся!

- Зашлють нас...