Томас Манн - Тоніо Креґер

— Робити ці відкриття в інших митцях, Тоніо Креґере, чи, пробачте мені, не тільки в інших?

Він мовчав, нахмуривши свої розгонисті брови і щось тихо насвистуючи.

— Давайте свою чашку, Тоніо. У вас дуже рідкий чай. І візьміть ще одну циґарку. Між іншим, ви й самі добре знаєте, що не обов'язково дивитися на речі так, як дивитесь ви…

— Це відповідь Гораціо, люба Лизавето. «Це означало б дивитися на речі надто пильно», правда ж?

— Ні, я тільки хочу сказати, що на них можна дивитися інакше, Тоніо Креґере. Я просто немудра жінка, що малює картини, і коли я взагалі знаходжу якесь заперечення вам, коли мені вдається хоч трохи захистити від вас ваше власне покликання, то, звичайно, не тому, що висловлюю якісь нові для вас думки, — я тільки нагадую вам те, що ви й самі добре знаєте… Отже, вважати, що література очищує і освячує людину, що пізнання і слово втишує пристрасть, що література — це шлях для всерозуміння, всепрощення і любові, що мова має спасенну владу, що дух письменника — це взагалі найблагородніший вияв людського духу, що літератор — довершена людина, святий — словом, дивитися так на речі, означає дивитися на них не досить пильно?

— Ви маєте право так говорити, Лизавето Іванівно, про твори ваших письменників, бо російська література справді варта найбільшої пошани, це та свята література, про яку ви казали. Але я враховував і ваші можливі заперечення, вони також частка того, про що я сьогодні думаю. Подивіться на мене. Який у мене вигляд? Я не надто веселий, правда? Постарілий, стомлений, обличчя загострилося, еге ж? Ну от — вертаюся до «пізнання», про яке ви казали, — такий вигляд і повинна мати людина, від природи схильна вірити в добро, лагідна, зичлива і трохи сентиментальна, але яку до краю змучили й виснажили психологічні прозріння. Не піддаватися світовій скорботі, спостерігати, помічати, засвоювати навіть найболючіше і водночас бути в гарному настрої, тішитися свідомістю своєї моральної переваги над огидною вигадкою, що зветься буттям. Авжеж! А все ж таки часом, незважаючи на всю вашу радість вислову, вам стає тоскно. Все зрозуміти — означає все пробачити? Не певен. Є ще те, що я зву «огидою пізнання», Лизавето: стан, в якому людині досить побачити якусь річ наскрізь, щоб відчути до неї смертельну огиду, а не змиритися з нею, це хвороба датчанина Гамлета, типового літератора. Він знав, як то бути покликаним пізнавати, але не бути народженим для цього. Провидіти це крізь сльози, викликані почуттям, пізнавати, помічати, спостерігати і з усмішкою відкладати спостереження про запас навіть у ті хвилини, коли твої руки сплітаються з іншими руками, уста шукають інших уст, коли погляд затуманює жага, — це огидно, Лизавето, підло, обурливо… Але який сенс обурюватись?

Другий бік усього цього, такий же неприємний, — пересиченість, байдужість, стомлено-іронічне ставлення до кожної істини, бо ж відомо, що ніде в світі не панує така мовчазна безнадія, як серед розумних людей, що пройшли крізь вогонь і воду. Всяке пізнання тут оголошують застарілим і нудним. Спробуйте висловити якусь істину, що її ви, може, вибороли з молодечою радістю, і вашу простацьку обізнаність винагородять зневажливим пирханням… Ох, Лизавето, як же стомлює література! Запевняю вас: ваш скептицизм, вашу стриманість люди можуть охрестити просто дурістю, коли насправді ви тільки горді й легкодухі… Це щодо «пізнання». А щодо «слова», то тут, мабуть, ідеться не стільки про спасіння, як про замороження почуттів, про законсервовування їх у кризі. Справді, є щось нестерпно холодне і обурливо зухвале в цьому швидкому, легковажному вбивстві почуття літературною мовою. Якщо серце у вас переповнене, якщо ви надто захоплені якимось солодким чи високим переживанням, — що може бути простіше? — підіть до літератора, і він швиденько все залагодить. Проаналізує і сформулює ваш випадок, знайде йому назву, викладе його, одягне в слова, раз назавжди впорається з ним, зробить так, щоб ви цілком збайдужіли до свого переживання, і навіть не вимагатиме від вас подяки. Вам стане легше на серці, ви охолонете й заспокоїтесь, а повернувшись додому, навіть будете дивуватися: як цей випадок міг так солодко вас схвилювати. І ви щиро хочете боронити цього холодного, марнославного шахрая? Що висловлено, каже його символ віри, з тим скінчено. Якщо висловлено весь світ, то й з ним скінчено, його більше не існує… Чудово! Проте я не нігіліст…

— Ви не… — мовила Лизавета; вона якраз підносила до рота ложечку чаю, та так і завмерла в цій позі.