Томас Манн - Тоніо Креґер

— Ну й Бог з ним, голубе, — мовила Лизавета, миючи руки в бляшаній мисці. — Вам же не обов'язково йти й собі туди.

— Ні, Лизавето, я не піду туди, але тільки з однієї причини: часом мені ще соромно перед весною, що я митець. Бачите, я інколи отримую листи, написані чужою рукою, хвалу і подяку своїх читачів, захоплені відгуки схвильованих людей. Я читаю ці листи і мимоволі буваю зворушений простими, теплими людськими почуттями, які в них викликало моє мистецтво, мені навіть стає ніби жаль наївного захвату, який промовляє з тих рядків, і я червонію від думки, яка була б розчарована ця щира людина, коли б заглянула за лаштунки, коли б вона, невинна душа, зрозуміла, що чесні, здорові, порядні люди взагалі не пишуть, не грають на сцені, не компонують музики… Але все це мені не заважає використовувати її захват, який стимулює і зміцнює мій хист, та ще й корчити страшенно поважну міну, ніби мавпа, що вдає з себе великого пана… Ох, не сперечайтеся зі мною, Лизавето! Запевняю вас, що я часто відчуваю смертельну втому, зображаючи людські почуття, яких сам не маю… І взагалі, чи митець — чоловік? Про це треба спитати жінку! Мені здається, що ми, митці, якоюсь мірою всі поділяємо долю препарованих папських співаків… Ми співаємо надзвичайно зворушливо й гарно. А самі…

— Посоромилися б, Тоніо Креґере. Ходімо краще пити чай. Вода зараз закипить, а ось вам циґарки. Ви спинилися на чоловічому сопрано, можете говорити далі. Але все-таки посоромилися б. Якби я не знала, з якою гордою пристрастю віддаєтесь ви своєму покликанню…

— Не кажіть мені про «покликання», Лизавето Іванівно! Література — взагалі не покликання, а прокляття, запам'ятайте собі. Коли ви починаєте відчувати на собі це прокляття? Рано, страшенно рано. В той час, коли ще легко жити у мирі і в злагоді з Богом і зі світом. Ви починаєте відчувати на собі знак, свою загадкову неподібність до інших, звичайних, правильних людей, прірва іронії, невіри, опору, пізнання, почуттів, що відділяє вас від них, стає дедалі глибша, ви самітні й ніколи вже не зможете з ними порозумітися. Страшна доля! Звичайно, якщо ваше серце ще досить живе і здатне любити, щоб розуміти, яка вона страшна!.. Самолюбство виростає понад усяку міру, бо ви одні серед тисяч маєте на чолі цей знак і відчуваєте, що всі його бачать. Я знав одного геніального актора, якого в житті, поза сценою, мучила хвороблива несміливість і непевність. Так впливала на перебільшене почуття власного «я» цього чудового митця і нещасної людини відсутність ролі, сценічного завдання… Справжнього митця, не такого, для якого мистецтво тільки фах, а покликання й прокляття, легко можна впізнати серед натовпу. На його обличчі написане почуття відчуженості й окремішності, свідомість того, що його впізнали і спостерігають, якась королівська гордість і водночас збентеження. Мабуть, такий вираз можна побачити на обличчі володаря, коли він переодягнений проходить у юрбі. Але йому не допоможе ніяке перевдягання, Лизавето! Перевдягайтесь як хочете, вбирайтеся, як аташе чи гвардійський лейтенант у відпустці, — вам досить звести очі й сказати одне слово — і кожен зрозуміє, що ви не людина, а щось чуже, стороннє, інакше…

Але що таке митець? На жодне запитання людство не відповідає так мляво, одноманітно, як на це. «Людина, що має такий хист», — покірно кажуть простаки, які відчувають на собі вплив митця, а оскільки вони наївно уявляють, що радісний і високий вплив повинен мати таке ж радісне й високе джерело, то нікому з них і на думку не спадає, що то може бути дуже сумнівний, дуже небезпечний «хист»… Відомо, що митці дуже вразливі, але й відомо також, що вразливість звичайно не властива людям з чистим сумлінням і досить обґрунтованим почуттям власної гідності… Розумієте, Лизавето, в глибині душі — звісно, в плані духовному — я маю до типу митця не меншу підозру, ніж будь-хто з моїх шановних предків там, на півночі, в тісному, старому місті, мав би до якогось штукаря чи дрібного актора, що зайшов би в наш дім. Слухайте далі. Я знаю одного банкіра, сивого ділка, який має хист новеліста. На дозвіллі він пише новели, і деякі з них справді чудові. І незважаючи — я свідомо кажу «незважаючи» — на ці високі нахили, репутація в нього не зовсім бездоганна; навпаки, він досить довго просидів у в'язниці, і з вагомих причин. Якраз у в'язниці він і усвідомив своє обдарування, і враження з того часу стали основним мотивом усіх його новел. Звідси можна зробити висновок, хай трохи сміливий, що треба пожити у якомусь виправному закладі, щоб стати письменником. Але хіба тут же не виникає підозра, що джерел його творчості треба шукати не стільки в переживаннях, винесених з в'язниці, скільки в тому, що привело його туди? Банкір, що пише новели, — рідкість, правда ж? Але порядного, бездоганного, солідного банкіра, що пише новели, взагалі не буває… Ви ось смієтеся, а я все-таки не зовсім жартую. Немає на світі боліснішої проблеми, ніж проблема художньої творчості і її впливу на людей. Візьміть, наприклад, дивовижний твір найтиповішого і тому найвпливовішого митця, такий хворобливий, в основі своїй двозначний твір, як «Трістан і Ізольда», і простежте, як він впливає на молоду, здорову людину з цілком нормальними почуттями. Ви побачите піднесення, прилив сил, гарячий, щирий захват, може, навіть потяг до власної «художньої» творчості… Бідолашний дилетант! У нас, митців, усе це має зовсім інший вигляд, такий, як йому з його «гарячим серцем» і «щирим ентузіазмом» і не снилося. Я бачив митців, оточених захопленою молоддю, яка молилася на них, а я про них таке знав… У всьому, що стосується мистецтва, його походження, умов його виникнення і побічних явищ, які його супроводжують, доводиться робити дедалі нові й нові, дивовижні відкриття.