Володимир Винниченко: Голос

— От туди к бісу! — здивовано протягнув Юхим, певно, не сподівавшись такої відповіді, і помалу й собі пішов у хату.

— Погано, погано! — зараз же добродушно звернувся він до Килини, яку вже розпитували, чого вона вернулась без сала. — Не годиться так робити, дівко. То не хоче йти, то знов хоче, то вп'ять не хоче... Як та попівна... А сало б се згодилось... Ій-богу! Так до чарки... шматочок... Вєрноє слово!.. Гляди, щоб не жалкувала... Може, пішла б? Га? — знов кинув він до неї.

— Діду! — з ненавистю позирнула на його Килина. — Не будьте тим, що в болоті сидить! Сказала вам раз... Заробить хочете?.. Чужим соромом хочете...

Вона нервово одвернулась і почала для чогось знімати покришки з казанів, з яких зараз же піднявся вгору стовп пари. Дід мовчки подивився на неї, приголомшений її словами, потім раптом махнув рукою, одвернувся і сів на лаву.

— Не хоче! — хитнув він з ніяковою усмішкою на неї головою, звертаючись до дівчат, що були здивовані трохи і, видно, нічого зо всього не розуміли. — Не хоче... Х-хе... Заробить... От тобі... Так... Е-е!.. Все одно! Сьогодня все потопимо — і добре, і погане... не буде вже діда Юхима!.. Годі!.. Соромом... заробить... Ех!..

Килина роздратовано, нетерпляче-злісно стукала мисками, горщиками, кочергами, штовхнула навіть разів зо два Маринку, яка подивлялась на неї злякано-здивованими очима. А Юхим, одповідаючи усім на дивування, що Килину ніби щось укусило, також ніби загубив рівновагу: то весело, нервово жартував і сміявся, то зразу замислювався й мовчки, задумливо, похмуро пихкав люлькою.

Раптом Килина кинула ложку на лежанку, витерла руки і, підійшовши до полу, мовчки стала напинати на себе кинуту хустку. Дід пильно-понуро почав дивитись на неї.

— Ходімте! — вмить, повернувшись до його, криво й ніяково всміхнулась вона. — Я хочу сала! Тільки з вами підемо до економки... Сама не смію.

І, не дивлячись на здивованих і трохи навіть стурбованих товаришів, вона рішуче пішла з хати. Дід Юхим з тим же понурим і навіть суворим виглядом пішов за нею, навіть не звертаючи уваги на те, що таким своїм поводженням вони дають привід робити різні догадки. Біля стіни чорніла висока, дужа постать Килини.

— Ведіть! — прошепотіла вона здавлено... Юхим почухався.

— Бачиш, Килино, — понуро й сумно заговорив він. — Ти краще не ходи... Ій-богу... Коли ти мені сказала те слово... «Соромом заробить»... Мені спершу дуже боляче було, а потім... я роздумався... Ти прости мене..:

знаєш... ех! Одним словом, Килино, не ходи... Од серця тобі говорю... Не треба... Обманить ще... обдурить... Ти гаряча.

— Кого? Мене обдурить?! — скрикнула вона гордо. — Х-хо!.. Це побачимо ще!.. Ведіть, я хочу... Ну, хочу посидіти з ним!.. От і все!.. Не з'їсть же він мене,хе!

В голосі її чулась і ніяковість, і хвилювання, і, злість, і якась безвихідність.

— Як знаєш... — серйозно і сумно промовив Юхим, і, постоявши ще трохи, наче чекаючи відповіді, він нарешті повернувся й мовчки пішов до будинку. Килина з ним. Не зустрівши нікого, вони добрались до ґанку, біля якого Килина зосталась, а Юхим щез у дверях. Хвилини через дві він вийшов, махнув їй рукою, і, коли вона вийшла, не поспішаючи, на ґанок, він мовчки поступився, даючи їй дорогу в сіни, і зараз же, як вона ввійшла туди, зачинив двері, постояв трохи і тихо пішов до кухні.

— А, королева моя! — зараз же гаряче прошепотів у Килини над вухом офіцерів голос, як тільки вона вступила в теплі півтемні сіни, в яких були прикручені лампи й не було ні душі. — Пришла все-таки!

І, міцно обнявши за стан, він обережно повів її через сіни, одчинив якісь двері і ніжно пустив її вперед себе. Килина ввійшла і зараз же зупинилась біля порога, цікаво озираючись. Світлиця була невеличка, але осяяна блакитним світлом гарного круглого ліхтаря, що звисав зі стелі, обвішана малюнками, килимами, обставлена м'якою меблею, вона вся дихала затишком, теплом, пестощами.

— Гарно у вас... — тихо промовила Килина, силкуючися не дивитись на його. — Любо так...

— Разве? — прошепотів він, нахиляючись до неї й жадібно обнімаючи за стан. — Хорошо?.. Да?.. Нравится? Славная моя... гордая... пришла.

Він хотів зазирнути їй в очі, але вона навмисне закрила їх і, трохи розкривши сухі, гарячі губи, зблідши, спершись на стіну, мовчки підставила лице під його дикі, жадібні поцілунки.

— Сядем... — одкинув він трохи голову й озирнувся. Вона розплющила очі і подивилась собі на чоботи, від яких на підлозі були сліди грязі.

— Ноги у мене... чоботи в болоті... — промовила вона тихо.