Володимир Винниченко - Голос

І Юхим тихо поплентався до кухні. І де далі йшов він, то тихіше й тихіше посувавсь. Коли він вступив у хату, там уже готували до вечері — ставили миски на стіл, різали хліб тощо. Посидівши трохи мовчки, напружено-задумливо на лаві, дід нарешті встав, походив по хаті і, зупинившись біля Килини, тихо, крізь зуби пробурмотів до неї:

— Вийди на часинку надвір, маю щось казати... Килина трохи здивовано подивилсь на його, але мовчки, непомітно хитнула головою на знак згоди. Дід поволі запалив люльку, походив ще по хаті й раптом, щось згадавши, прудко поліз у кишеню, вийняв гроші й голосно попрохав Гриця збігати по горілку. Всі аж застигли здивовані. Але Юхим, не даючи ніякої відповіді на всі розпитування, весело жартував і обіцяв цю ніч затопити горілкою всю кухню. І справді, у голосі його чулась якась злісна, запекла рішучість. Певно, що Гриць недовго вагався — накинув свиту, схопив шапку і в один мент вилетів із хати, тільки вітер пішов за ним. Останні, після невеличкої суперечки з Савкою, що хотів починати зараз же вечерю, постановили чекати на Гриця, а дід Юхим навіть пораяв, щоб Килина, як головна представниця інтересів кухні, зараз же пішла до економки й яким-небудь способом добула сала, яке можна було б дрібно покришити і добре засмажити на сковороді. До сеї поради всі, не виключаючи й зраділого Савки, пристали одноголосне, тільки сама Килина знайшла, що се незручно, бо сьогодня не було ні свята ніякого, ні надзвичайного випадку з життя. Але коли Юхим непомітно моргнув їй одним оком, вона взяла своє слово назад і навіть, накинувши на голову свою велику, темну хустку, зараз же згодилась іти до економки. І справді, подивившись пильно на діда, вона щільно закуталась і повагом вийшла з хати. Але Юхим щось раптом згадав і, схопивши шапку, побіг за нею. Вона вже чекала на його. Дід довго не думав. Поважно і з тою ж злісною рішучістю він переказав їй бажання офіцера і, сам не додаючи від себе ні слова, замовк.

— От таке?! — протягнула здивовано Килина. — А чорта пухлого він не схотів би? Га?.. Ха-ха-ха! Диви який!.. От так знімусь зараз та й побіжу...

Але між сміхом у неї чулось якесь стурбовання, хвилювання, якесь вагання, якесь безсилля.

— Бач, Килино, — тихо, сумно почав дід, — я тобі так скажу: все одно, чи тепер, чи в четвер, а не минеш ти цього... Не така ти, щоб з'їхати на Софійку... Дуже багато сили в тебе... Тільки ти не думай, що я за панича стараюсь, — раптом хутко додав він. — Вєрно, він дав мені на чай, щоб я тебе підговорював... Та хоч би він мені й утроє більше дав, так воно б мені не завадило піддурити його... Коли ж правда правдою зостанеться... Чи візьме ще тебе Андрій, се ще баба надвоє ворожила... не такий у його батько... Він за копійку сина в скарб оддає, а тут наймичку за невістку візьме... Шкода, дівко... От і вийде те, що мусить вийти. Бо й ти з одної глини зліплена, що й усі!.. Мабуть, вже й тепер до офіцера серце мре? Га?..

— Пхі! — роблено-зневажливо повела плечима Килина, але дід тільки всміхнувся.

— Ой, не «пхі»... — сказав він сумно. — Видно, дівко, видно... Що вже тут?.. Так чи варто ж лобом стінку бити? Пропадати, так хоч пожити зате... Ех!

Дід з якимсь одчаєм махнув рукою, і в рухові тому, в голосі його тихому й хрипкому чулась та безнадійність, яка штовхає й на великі злочинства, і на дрібну бездіяльність, і мляву покірливість, — чулась безсила злість, придушений біль.

Килина мовчки слухала, не виказуючи ні рухом, ні голосом, що вона думає про Юхимові слова. Виразу ж обличчя не можна було роздивитись. Але Юхим якось і не дуже добивався відповіді, наче заздалегідь знав її. Він тільки говорив. Гунявий голос його дзвенів то злісно, то насмішкувато, то сумно і малював їй картини за картинами. В тих картинах, правда, спокою не було, не було у них тихого, щасливого затишку, твердої самовпевненості, — в них кипіло життя, вільне, дике, шалене життя.

— Одним словом, дівко... — закінчив рішуче дід, — я тобі ось що скажу: требуй з його, що можеш... коли вже на те йде... Требуй наперед грошей: 200—300—500— скільки в голову прийде. Требуй кватирю, одіж... вина, меду... чорта, біса... Всього... й живи!.. Живи, поки можеш жити... Він все зробить... бо аж горить... Та й плюнь на все! Ех! І я плюну! Загуляю — і чорт його бери все на світі. Гулять — так гулять, як каже наша Софійка. Ну, й гуляй!.. Один раз живеш, так хоч раз же й гуляй!

— Ні! — вмить тріпнула уперто головою Килина і круто повернулась до хати. — Краще з голоду пропадати по своїй волі та чесно, ніж от так жити... Так йому й скажіть, — кинула вона гордо й прудко пішла в сіни.