Владимир Винниченко - Голос

Дід зам'явся, погладив бороду і глянув на панка.

— Так в чем же дело? — підбадьорюючи й з надією скрикнув панок.

— Так бачите... дєло в тім, — дід знов зам'явся, почухався в бороді, потім, мов наважившись, рішуче одняв руку від бороди і сказав: — Знаєте, я вам так скажу:

у всякого челаєка можна всього дізнатися, аби знати, як під'їхати до його... Буває такий, що нічим ти його не візьмеш, ні грозьбою, ні прозьбою, — як до стіни всьорамно. А розсердь тільки, так все тобі й викладе, як по писаному... Да... А другой... буває, хвастаться любить... Готов себе самого з грязюкою змішати, аби тільки хваснуть... О... І з таким добре діло мати... А ко торий водочку любить... У всякого своя натура... З чоловіком треба вміти поводиться... А ще як єсть пособниця-во дочка... о, тоді бери його прямо руками... От, примєром, і тут... Будь так, значить, за що поставить хлопцям нашим раз, другой водочки, так можна б і миндаль знайти.

— Нет, в самом деле? — радісно спитав панок. — Можно?

— А чого ж?.. Я ж говорю, вона десь єсть, тільки вот... — Він зупинився і пильно став дивитись, як панок хутко поліз у кишеню і, вийнявши гаманець, почав там щось шукати. Потім, наче те його мало торкається, заговорив далі знов про те, як йому жаль стало за «господіна», як досадно зробилось, коли покражі не знайшли, як він постановив собі неодмінно знайти винуватого. Коли нарешті «господін» знайшов золоті п'ять рублів і з увічливою всмішкою подав їх дідові, він спокійно, не хапаючись, взяв їх і знов говорив собі далі. Умовившись про все й твердо пообіцявши неодмінно знайти пропажу, Юхим ще раз уклонився панам і став уже виходити, коли раптом офіцер зупинив його і сказав йому почекати його на ґанку для особистої розмови. Дід мовчки вклонився і вийшов. Чекать довелось йому недовго. Зараз же за ним вийшов і офіцер.

— Вот что, Юхим, — заговорив він зараз же з нотками ніяковості в голосі. — Я хотел тебя спросить, а... что ато за дивчина у вас на кухне, что за кухарку... как ее?..

— Килина?

— Да, да, Килина... Что она... а... как насчет там... з... ну, с хлопцами как она там?.. Гуляет?.. А?..

— Хто його зна... — нахилив голову Юхим. — Не скажу вам про це нічого... Знаєте, моє діло стариківське, а то собі молодь... Кажись, чесна дівчина, а проте...

— Ну, а так... з... ходит к ней кто-нибудь?..

— Господь її зна... — здвигнув плечима Юхим, — може, й ходить, може, й ні... А, видно, спонравилась пану?

— Да! — скрикнув офіцер. — Девочка... первый сорт... Я много бы дал, чтобы как-нибудь... Нельзя ли там, Юхим, как-нибудь... так... — він ніяково й підлабузнювато захихикав... — немножко, значит, ко мне ее? А?.. Я бы тебе уж на целое ведро дал бы... А, Юхим? Постарається?

— Хм... хто його зна... — неохоче промовив дід. — Знаєте, це діло таке, що якось з ним і підступатися не той... неловко... Та й не звесно, чи піде ще вона... Дівка строга...

— Ну, пустяки!.. Хе!.. Ты там как-нибудь... так, знаешь... З!.. Такой, как ты, не сумеет?.. Хе-хе! Скажи ей, что ничего не пожалею, с собой возьму... Понимаешь? А вот й задаточек тебе... — і офіцер, вийнявши гаманця, почав колупатись в йому.

Юхим живо подивився, але зараз же й одвернувся.

— Вот... не знаю сколько, но все равно... — протягуючи гроші, сказав Олександр. — Выйдет дело, еще столько же... Тут, кажется, рублей пять...

Юхим ще раз глянув на гроші і знов одвернувся. Потім раптом протягнув руку і, беручи гроші, промовив:

— Тільки ось що, паничу: не піде — вина не моя... Добре?..

— Ну, конечно! конечно!.. — згодився той. — Я й не буду винить тебя... Что ж... Я только тебя прошу, чтобы тн е й сказал, — вот й все... Ну, конечно, й с своей сторони посоветовал... Ведь все равно ей одна дорога... Так уж лучше пусть хоть город увидит... Скажи ей, что устрою ее, как бариню, будет себе жить, ни о чем не думая... Чего ж ей еще?..

Дід усміхнувся.

— Жить? — хитнув він головою. — Яке вже там життя? Знаю я вже... Правда, спершу то й живе, а там? Ех! А Килина шукає не того... Дівка волі шукає... щоб справді жити...

— А разве я ее навеки беру к себе? — засміявся панич. — Будет иметь воли сколько угодно...

— Hi! — зітхнув Юхим. — Не тої волі.

— З! Ерунда! — перепинив його офіцер, — Ты ей просто скажи все подробно, вот й все, — й никакой там воли не нужно... Скажите, нежности какие... Ха-ха-ха!..

— Добре! — хитнув головою Юхим і хотів іти, але офіцер спинив його:

— Так ты это, Юхим, сейчас постарайся, й если того... так валяй сейчас ко мне с ней, я уж буду ждать... Понимаешь? Прямо сюда... Она пусть обождет, а ты ко мне...

— Добре, добре!..

І Юхим тихо поплентався до кухні. І де далі йшов він, то тихіше й тихіше посувавсь. Коли він вступив у хату, там уже готували до вечері — ставили миски на стіл, різали хліб тощо. Посидівши трохи мовчки, напружено-задумливо на лаві, дід нарешті встав, походив по хаті і, зупинившись біля Килини, тихо, крізь зуби пробурмотів до неї: