Лусі Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

Однак відчувала, що писатиме з охотою. Як найточніше визначити очі тітки Лаури? Такі гарні очі! Назвати їх блакитними — це, власне, нічого не сказати… сотні людей мають блакитні очі… Ага, знаю: «блакитні безодні»! — отак буде влучно.

І тої ж миті сяйнув «промінчик». Вперше від того вечора, коли Елен чекала її на порозі домівки з моторошною звісткою. Гадала, що він уже не з’явиться, аж ось тепер, у найневідповідніший момент, він знову зблиснув, і вона узріла, очима серця узріла чудовний світ за заслоною. Бадьорість і надія неначе хвилею рожевого світла огорнули дитячу душу. Вона підвела голову й почала дивитися перед себе сміливо і впевнено — «зухвало», як висловилася згодом тітка Рут.

Так, вона опише їх усіх у жовтому зошиті, опише в найдрібніших деталях: ласкаву тітку Лауру, милого кузена Джиммі, грізного дядька Воллеса, дядька Олівера з лицем, як місяць уповні, зарозумілу тітку Елізабет і ненависну тітку Рут.

— Квола, тендітна дитина, — озвалася тітка Єва своїм печальним, безбарвним голосом.

— А чого ж іншого можна було очікувати? — мовила тітка Едді з зітханням, що видалося Емілі дуже значущим. — Вона ж бліда. Мала б рум’яні щоки, то виглядала б куди краще.

— Не можу визначити, на кого з Мурреїв вона схожа, — сказав дядько Олівер, вдивляючись у риси Емілі.

— В Мурреїв не вдалася, це ясно, — виснувала тітка Елізабет рішучим і недоброзичливим тоном.

«Вони говорять про мене так, ніби мене тут немає», — подумала Емілі, обурившись такою нечемністю.

— На Старів вона теж не схожа, — зазначив дядько Олівер. — Радше нагадує дівчат із роду Бердів, має очі й волосся своєї бабці.

— А ніс — Джорджа Берда, — сказала тітка Рут, сказала тоном, котрий не залишав сумніву в тім, якої вона думки про ніс Джорджа.

— Має чоло свого батька, — зауважила тітка Єва, так само неприязно.

— А усмішку — своєї матері, — стиха озвалася тітка Лаура, так тихо, що ніхто її не почув.

— І вії — Джульєттині… Адже в неї були дуже довгі вії, чи не так? — мовила тітка Едді.

Тут Емілі нарешті урвався терпець.

— Ви поводитесь так, ніби я лялька, зшита з ганчірок і напхана тирсою, — вибухнула вона.

Мурреї разом уп’яли в неї очі. Може, почували деякий жаль, бо, власне кажучи, ніхто з них не був потворою, всі більшою чи меншою мірою були людяними. Вочевидь, ніхто не вмів знайти потрібних слів. Мовчання, що затягнулося, було перерване стримуваним хихотінням кузена Джиммі — веселим, аж ніяк не злостивим.

— Молодець, курчатко! — похвалив кузен. — Став їм чоло, захищайся!

— Джиммі! — обірвала його тітка Рут. Джиммі замовк.

Тітка Рут пильно дивилася на Емілі.

— Коли я була маленькою дівчинкою, — мовила вона, — я ніколи не озивалася, допоки мене не питали.

— Якби ніхто не озивався, допоки його не питають, то люди взагалі не розмовляли б, — відрізала Емілі, наче хизуючись своєю логікою.

— Я ніколи не затиналася, наполягаючи на своїй думці, — суворим тоном провадила тітка Рут. — За моїх часів малі дівчатка виховувалися належним чином. Вони були чемними і слухняними. Нас учили, як треба поводитись, і ми завжди знали своє місце.

— Не думаю, щоб ви дитиною вміли бавитись, — промовила Емілі й заклякла від жаху. Вона не збиралася виповідати це вголос — тільки подумала так. Але за батькового життя надто вже звикла міркувати вголос!

— Бавитись? — обурено перепитала тітка Рут. — Я не думала про забави, як була малою дівчинкою.

— Так, я знаю, — поважно відказала Емілі. Тепер і голос її, і сама постава були сповнені шанобливості, бо ж прагнула спокутувати свою мимовільну провину. Попри те, тітка Рут дивилася й дивилася на неї, не відводячи погляду, ніби хотіла накрутити їй вуха. Це дівча своєю досконалою, ідеальною дитячістю неначе кривдило її старість. І це було просто нестерпно, а надто від дочки Стара! Ще й Джиммі, цей бридкий недоумок знову сміється! Елізабет повинна його вгамувати.

На щастя, в цю мить загального напруження до вітальні зайшла Елен Грін. Вона повідомила, що вечеря вже готова.

— А ти зачекай, — шепнула вона Емілі, — для тебе за столом немає місця.

Емілі була задоволена. Бо знала, що й кусня не проковтне під чіпкими поглядами Мурреїв. Тітоньки та дядечки вийшли з вітальні, навіть не озирнувшись на неї, за винятком тітки Лаури, яка, зупинившись біля дверей, оглянулася й крадькома послала їй цілунок рукою. І перш ніж Емілі встигла відповісти, Елен Грін зачинила двері.

Емілі залишилася сама, сама в кімнаті, що її наповнювали сутінки. Гордість, яка додавала їй духу в присутності Мурреїв, раптово покинула її; очі стали заходити сльозами. Через вітальню рушила до батькового кабінету. Відчинила двері й зайшла. Труна з тілом батька стояла посередині невеликої кімнати, що правила колись і за спальню. Підлога встелена була вінками; Мурреї, як завжди, не осоромили свого імені. Величезний вінок із білих троянд особисто від дядька Воллеса красувався на столику в ногах домовини — надміру, визивно розкішний. Емілі не могла розгледіти батькового обличчя через оберемок білих гіацинтів од тітки Рут, що лежав на склі просто над головою покійного. Дівчинка не наважилася доторкнутись до квітів. Прилягла, скулившись, на підлогу, притулилася