— Ох, тітко Елізабет… Мені жаль, мені так жаль… Я не повинна була те все писати, але писала про тебе так лиш тоді, як була роздратованою і засмученою… І не все, що писала, те думала насправді… Найгіршого я точно не думала… Ти віриш мені, тітко Елізабет?
— Я хочу в це вірити, — дрож пройняв високу, немовби закам’янілу постать. — Болить мені думка про те, що ти ненавидиш мене — ти, дитя моєї сестри, дитя нашої Джульєтти.
— Ох, не кажи… не кажи так, — схлипувала Емілі. — Я полюблю тебе, тітко Елізабет, якщо дозволиш… якщо ти хочеш цього. Мені здавалося, тобі це байдуже. Люба тітко Елізабет!
Емілі міцно притулилася до тітки й палко поцілувала її в бліду, трохи зморшкувату щоку. Тітка Елізабет, своєю чергою, мало не урочисто поцілувала небогу в чоло й промовила, ніби завершуючи певний розділ у книзі їхніх взаємин:
— Умий обличчя і спускайся на вечерю.
Утім, ще одне питання конче мало бути з’ясоване.
— Тітко Елізабет, — пошепки звернулася Емілі. — Я не можу спалити отих листів, адже вони належать батькові — розумієш? Та я знаю, що робити. Я перегляну їх уважно, позначу зірочкою кожне місце, що стосується тебе, а внизу сторінки додам примітку, яка пояснює мотиви твоїх учинків або зазначає, що я помилилася.
Багато часу провела Емілі, схилившись над своїми листами, — доточила відповідні нотатки до всіх розповідей, присвячених тітці Елізабет. Але, як сіла писати нового листа, усвідомила раптом, що вже неспроможна писати до батька. Відчуття його близькості, дотичності, душевного контакту з ним, померлим, розвіялося без вороття. Можливо, просто переросла свої прекрасні ілюзії, адже дівчинка поступово перетворювалася на дівчину. Либонь, прикра сцена з тіткою Елізабет до такої міри струсила все її єство, що дух наївної віри, який живив невизрілу дитячу душу аж до часу збагачення її новими цінностями, покинув її назавжди. Так чи так, а далі писати до батька вже не могла. Їй бракувало цього невимовно, однак повернутися до свого однобічного листування без відповідей було зась.
Зачинилася перед нею брама, що її не дано відчинити знову.
Розділ 30. Коли завіса знялася
Приємно було би ствердити, що після того вікопомного акту згоди Емілі й тітка Елізабет жили у злагоді й великій дружбі. Та правда, на жаль, у тім, що їхні стосунки, властиво, залишилися незмінними. Хоч Емілі, про око людське, була покірною і слухняною, все ж головні зусилля спрямовувала на навчання й писання віршів та прози, а погляди тітки й небоги залишалися такими розбіжними, що повне й тривале порозуміння було геть недосяжним. Вони розмовляли різними мовами.
Втім, сталася певна зміна, хоч незрима, проте суттєва. Елізабет Муррей таки засвоїла собі щось надзвичайно важливе, а саме — що немає подвійних прав, одних для дорослих, а інших для дітей. Вона не позбулася свого деспотизму, та вже не казала Емілі таких слів, яких не сказала б, наприклад, у подібній ситуації Лаурі.
Зі свого боку Емілі відкрила те, що тітка Елізабет під видимим холодом і суворістю приховує щире й сердечне почуття до своєї племіннички. І це, попри все, стало запорукою істотних змін у їхніх стосунках, бо видаляло зі слів тітки Елізабет отруту, навіть якщо ті слова бували прикрими і несправедливими.
«Здається мені, що я вже не є для тітки Елізабет уособленням її обов’язку», — радісно думала дівчинка.
Того літа Емілі помітно виросла, сягнула нового ступеню духовної і чуттєвої зрілості. Життя було прекрасним, дедалі багатшим і насиченішим, немов троянда, що розквітає. Краса в найрозмаїтіших образах заполоняла її уяву й виливалася на папір у найкращих, мірою її сил і таланту, словесних формах. Але знайти ідеальної форми не могла, тож постійно була собою незадоволена. Емілі стала переживати муку справжнього художника, який «ніколи не спроможеться відтворити своєю палітрою чари своїх марень, своїх сновидів».
Спалила чимало ранніх творів. Навіть «Дитя моря» було віддане на поживу всежерущому огневі. Попри те, стос рукописів у шафі збільшувався з кожним тижнем. Шафа правила тепер за сховище, яким давніше була отоманка на горищі. Внутрішність отоманки, як відомо, зазнала наруги. Крім того, було їй однаково, де зберігати тепер свої «приватні папери», бо знала, що тітка Елізабет уже не зазіхатиме на її таємниці. Емілі більше не йшла на горище, аби снити наяву чи складати вірші. Власна її кімната була для того найкращим місцем. Вона всією душею любила цей затишний покій — був для неї чи не живою істотою, ділячи її радощі й потішаючи в смутку.
Читать дальше