Еріх Ремарк - Тріумфальна арка

— Страшенно воно муляє, правда? — спитав нарешті він.

— Ні. Чому?

— Бо не знаєш напевне.

— Знаю.

Морозов нічого не сказав.

— Примари, — повів далі Равік. — Я гадав, що вже спекався їх.

— Їх ніколи не спекаєшся. В мене вони також були. А надто спочатку. Перші п’ять-шість років. Я ще чекаю на трьох у Росії. Їх було семеро. Чотирьох уже немає живих. Двох із них розстріляли свої ж. Я вже понад двадцять років чекаю. Від сімнадцятого року. Одному з тих трьох, що ще живі, тепер під сімдесят. Решті двом десь від сорока до п'ятдесяти. До цих я ще, думаю, доберусь. І поквитаюся з ними за свого батька.

Равік глянув на Морозова. Дужий велетень, але й йому вже понад шістдесят років.

— Ти до них доберешся, — мовив він.

— Так. — Морозов розтулив і знов стулив свої великі кулаки. — На це я й чекаю. Задля цього й живу так обачно. Вже не так часто п’ю. Може, ще довго доведеться чекати. А мені тоді треба бути дужим. Я не буду ні стріляти, ні різати.

— Я також.

Вони помовчали.

— Пограємо в шахи? — спитав Морозов.

— Так. Але я не бачу жодної вільної шахівниці.

— Он там професор скінчив. Він грав із Леві. І виграв, як завжди.

Равік пішов по шахівницю й шахи.

— Ви довго грали, професоре, — сказав він. — Від обіду до самого вечора.

Старий кивнув головою.

— Шахи розвіюють. Вони кращі за карти. В картах усе залежить від випадку. Пощастить або ні. Вони не дуже розвіюють. А шахи — це світ у собі. Поки граєш, він заступає зовнішній світ. — Професор звів на Равіка запалені очі.— А зовнішній світ не вельми досконалий.

Його партнер Леві зненацька щось замурмотів. Тоді затих, злякано озирнувся й пішов за професором.

Вони зіграли дві партії. Потім Морозов підвівся.

— Треба йти, відчиняти двері перед вершками суспільства. А ти чому перестав до нас заглядати?

— Не знаю. Так складається.

— Завтра ввечері зайдеш?

— Завтра не можу. Йду на вечерю. До «Максима».

Морозов посміхнувся.

— Як на безпаспортного втікача ти поводишся досить нахабно. Волочишся по найелегантніших ресторанах Парижа.

— Тільки в них і почуваєш себе в цілковитій безпеці, Борисе. Хто поводиться як утікач, той швидко попадається. Ти, власник нансенського паспорта, мав би сам це знати.

— Правда. З ким ти йдеш? Бува, не з німецьким послом як його протеже?

— З Кет Гегстрем.

Морозов свиснув.

— З Кет Гегстрем? — перепитав він. — То вона повернулася?

— Приїздить завтра вранці. З Відня.

— Добре. Ну, то я напевне побачу тебе потім у нас.

— Може, й не побачиш.

Морозов похитав головою.

— Не може бути. Коли Кет Гегстрем у Парижі, її штаб-квартира в «Шехерезаді».

— Цього разу не те. Вона приїздить, щоб лягти в клініку. Найближчими днями її чекає операція.

— То вона неодмінно прийде. Ти нічого не розумієш у жінках. — Морозов примружив очі.— А може, ти не хочеш, щоб вона приходила?

— Чому б це я не хотів?

— Мені якраз спало на думку, що ти не навідуєшся до нас, відколи прислав до мене ту жінку. Джоан Маду. Здається мені, що це не просто так збіглося.

— Дурниці. Я навіть не знав, що вона ще у вас. Пригодилася на щось?

— Так. Спершу співала в хорі. А тепер має невеличкий сольний номер. Дві чи три пісеньки.

— Ну як, вона трохи звикла?

— Звичайно. А чому ж ні?

— Вона була в страшному розпачі, бідолаха.

— Що? — перепитав Морозов.

— Я сказав — бідолаха.

Морозов усміхнувся.

— Равіку, — мовив він батьківським тоном, і на його обличчі раптом відбилися степи, безмежні простори, луки, мудрість і весь досвід світу, — не верзи дурниць. Вона добре стерво.

— Що-що? — сшітав Ргвік.

— Стерво. Не повія, а стерво. Якби ти був росіянин, ти б зрозумів різницю.

Равік засміявся.

— Ну, то вона, мабуть, дуже змінилася. Бувай, Борисе! Хай бог благословить твої пильні очі.

— Коли мені лягати в клініку, Равіку? — спитала Кет Гегстрем.

— Коли хочете. Завтра, післязавтра, коли завгодно. На день пізніше, на день раніше — не має значення.

Вона стояла перед ним, по-хлоп'ячому струнка, впевнена, вродлива і вже не дуже молода.

Равік два роки тому вирізав їй апендикс. То була його перша операція в Парижі. Кет Гегстрем виявилась добра на почин. Відтоді він весь час мав роботу, і поліція жодного разу не турбувала його. Для нього Кет була ніби талісман.

— Цього разу я боюся, — мовила вона. — Не знаю чому, але боюся.

— Нема чого. Це звичайна операція.

Кет підійшла до вікна й виглянула надвір, на подвір'я готелю «Ланкастер». Могутній крислатий каштан простяг свої старі руки до мокрого неба.