Еріх Ремарк - Тріумфальна арка

Равік підвів очі.

— Дякую, — мовила Джоан Маду.

— За що?

— За те, що ви дали мені вибалакатись, не слухаючи моїх слів. Я наче трохи ожила. Мені треба було вибалакатись.

Равік кивнув головою. Він помітив, що її чарка знов порожня.

— Гаразд, — сказав він. — Я залишу вам пляшку.

Він підвівся. Кімната. Жінка. Більше нічого. Бліде обличчя, на якому вже ніщо не світилося.

— Ви хочете йти? — спитала Джоан Маду. Вона озирнулася навколо, наче в кімнаті хтось заховався.

— Ось адреса Морозова. Його прізвище, щоб ви не забули. Завтра ввечері о дев'ятій. — Равік написав усе на бланкові для рецептів, потім відірвав аркушик і поклав на валізу.

Джоан також підвелася. Вона взяла плащ і берет. Равік глянув на неї.

— Не треба мене проводжати.

— Я й не збираюся кас проводжати. Тільки не хочу тут залишатися. Хай пізніше. Ще трохи повештаюсь по місту.

— Але ж однаково потім доведеться вернутись. І буде знов те саме. Чого б вам не лишитися тут? Адже найгірше вже минуло.

— Скоро досвіток. Коли я повернуся, почне розвиднятися. Тоді буде простіше.

Равік підійшов до вікна. Дощ не переставав. Вітер метляв його мокрі, сірі пасма в жовтому світлі ліхтарів.

— Слухайте, — мовив він. — Випиймо ще по чарці й лягайте. Погода не для прогулянок.

Він узяв пляшку. Раптом Джоан Маду опинилася біля нього.

— Не залишай мене тут, — швидко й вимогливо сказала вона, і Равік відчув її подих. — Не залишай мене тут саму! тільки не сьогодні! не знаю, що зі мною діється… тільки не сьогодні! Завтра я наберуся відваги, а сьогодні не можу. Я змучена, позбавлена волі, зломлена і не маю більше сили. Вам не треба було виводити мене звідси, сьогодні не треба… а тепер я не витримаю самоти.

Равік обережно поставив пляшку і вивільнив свою руку з рук Джоан.

— Дитино, — сказав він, — колись усі ми мусимо звикнути до самоти. — Він подивився на канапу. — Я можу й тут переспати. Нема глузду йти ще кудись. А поспати кілька годин треба. О дев'ятій у мене операція. Тут можна поспати не гірше, ніж удома. Мені не вперше чергувати вночі. Вас це влаштує?

Джоан кивнула головою, але не відійшла від нього.

— О пів на восьму я мушу встати. З біса рано. Ще збуджу вас.

— Нічого. Я встану і приготую вам сніданок, усе…

— Не треба нічого готувати, — перебив її Равік. — Я поснідаю в найближчій кав’ярні, як скромний робітник: кава з ромом і булочки. А потім ще доснідаю в клініці. Непогано було б попросити Ежені, щоб вона приготувала мені ванну. Добре, залишимось тут. Дві душі, що загубилися в осінній сльоті. Лягайте на ліжко. Якщо хочете, я спущуся вниз і посиджу з портьє, поки ви ляжете.

— Не треба, — сказала Джоан Маду.

— Я не втечу. А, крім того, нам іще дещо потрібне: подушка, ковдра і так далі.

— Я можу подзвонити.

— І я можу. — Равік пошукав кнопку. — Краще, як подзвонить чоловік.

Портьє з’явився зразу. В руках у нього була друга пляшка коньяку.

— Ви нас переоцінюєте, — сказав Равік. — Щиро дякую. Але ми — люди післявоєнного покоління. Принесіть ковдру, подушку і простирала. Мені доведеться тут заночувати. Надворі надто холодно і надто мокро. Дощ не перестає. А я тільки позавчора встав із ліжка після запалення легень. Ви можете дати мені постіль?

— Авжеж. Я й сам хотів вам запропонувати.

— Чудово. — Равік закурив. — Я на вас почекаю в коридорі. Огляну взуття перед дверима. Це моє давнє захоплення. Я не втечу, — сказав він, піймавши погляд Джоан. — Я не Йосиф Прекрасний. Не кину напризволяще свого плаща.

Надійшов портьє з постіллю. Побачивши Равіка, він зупинився. Обличчя його осяяла усмішка.

— Таке рідко трапляється.

— Зі мною таке теж рідко буває. Лише на іменини й на різдво. Давайте постіль. Я сам занесу. А це що?

— Грілка. У вас же було запалення легень.

— Чудово. Але свої легені я грію коньяком. — Равік витяг з кишені дві банкноти.

— У вас, мабуть, немає й піжами. Я можу вам запропонувати.

— Дякую, голубе, — Равік глянув на старого портьє.— Тільки вона буде, мабуть, замала на мене.

— Ні, саме добра. І зовсім нова. Скажу вам під секретом, мені її подарував один американець. А йому подарувала дама. Я таких речей не ношу, волію нічні сорочки. Вона зовсім нова.

— Добре, несіть. Побачимо.

Равік почекав у коридорі. Там стояло три пари черевиків. Біля одних дверей — закриті, з гумовими розтяжками. З-за тих дверей долинало гучне хропіння. Біля других були виставлені чоловічі брунатні черевики й жіночі лаковані чобітки з короткими халявками, високими підборами й застібками. Вони стояли поряд, перед одними дверима, а здавалися дивно чужими одні одним.