Оксана Иваненко - Марiя

— У Немирові? — аж схопилася Марія. — В моєму Немирові?

— Чому вашому?

— Та я ж там жила з чоловіком, він там учителював. Я так люблю ті місця! І Немирів мені як батьківщина!

— От і його батьківщина там. Уже пізніше, коли йому було три роки, переїхали на Ярославщину, у Грєшнєво, на Волгу. Мати наша багато зберегла українського і в характері, і в звичках — така лагідність, поетичність, високе почуття обов'язку. Вона любила співати українські пісні... їй важко довелося з нашим батьком, вона його майже не знала, коли віддалася за нього. Але по любові — побачила офіцера, досить гарного, веселого, дотепного, закохалася і майже втекла з дому, потім усе життя терпіла... Як і вся сім'я, особливо брат. Крутої він був вдачі, наш батько, типовий поміщик-кріпосник... Брат рано пішов з дому на самостійне життя. Знаєте, він дуже любив вашого Шевченка. У день його похорон, коли він ішов за труною Шевченка, брат казав, — у голові в нього склалися вірші, удома він записав їх і розірвав аркуш надвоє, про всякий випадок. Вже згодом я переписала. Прийдете до нас — я покажу вам. Адже ці вірші поки що ніде не надруковані.

Незабаром Анна Олексіївна прочитала Марії вірші, присвячені її «батькові»:

Не предавайтесь особой унылости!

Случай предвиденный, чуть не желательный.

Так погибает по божией милости

Русской земли человек замечательный...

Марія охоче стала заходити до Єракових — сім'ї Анни Олексіївни. Так, це була її сім'я, справжня, дружня і рідна.

Анна Олексіївна зазнала на своєму шляху немало труднощів та горя. Про себе вона мало розповідала — більше про брата. Та хіба для Марії потрібні були розповіді? З кількох слів вона могла уявити все — важке дитинство під гнітом самодура батька, бажання вчитися, мати самостійний заробіток. Раннє заміжжя з нелюбим, далеко старшим за неї чоловіком, потім розлука неофіційна, адже й прізвище його лишилося — «Буткевич». «Так, як і я, — Маркович», — подумала Марія. Потім пошуки самостійних заробітків для самостійного життя. Добре, що був закінчений пансіон, що мати, освічена й розумна, переборюючи всі перешкоди, які чинив батько, домоглася, щоб дочка вивчала мови, розвинула в ній любов до книг, до читання. Анна Олексіївна знайшла місце виховательки дочок вдівця полковника — інженера шляхів сполучення Олександра Миколайовича Єракова. З дочками Єракова виникла взаємна любов.

Та взаємна любов народилася і все міцніла і з їхнім батьком, і не тільки Анна Олексіївна стала членом сім'ї Єракових, але й він увійшов рідною приязною людиною у родину Некрасових, заприятелював з Мяколою Олексійовичем. Некрасов навіть присвятив йому один із своїх визначних віршів.

Анна Олексіївна була старша за Марію більше як на десять років. Та у самостійних трудящих жінок різниця віку стирається. їх єднало не тільки те, що в обох життя починалося несолодко і в спогадах було багато подібного. Чимало стрічалося таких жінок! Головне — єднали погляди, ставлення до людей, до роботи. Анна Олексіївна перекладала, завжди була вірною і сумлінною помічницею брата.

Раптом ще одна ниточка зв'язала їх. Навесні цього 1867 року Некрасов із сестрою і лікарем їздив лікуватися до Італії.

Правда, ще з ними їздила артистка французького театру в Петербурзі Селіна Лефрен-Потчер, яка ненадовго заступила Авдотію Яківну Панаеву в житті Некрасова, але про неї Анна Олексіївна не згадувала.

Анна Олексіївна згадувала життя у Римі, зустрічі з земляками, нові знайомства з російськими художниками, яких завжди було багато в Римі, і з особливою приємністю згадала про знайомство з подружжям Якобі — Валерієм Івановичем і Олександрою Миколаївною.

* * *

Для приїжджих чи то для лікування, чи просто для подорожей та відпочинку Італія, як завжди, була неперевершеною скарбницею мистецтва, найпоетичнішою країною своєю казковою південною природою, але для самих італійців і для тих, хто надовго вже затримався тут і ближче познайомився з сучасним її повсякденним життям, ясно було, що знову назрівають події, від закулісних інтриг та дипломатії папи, королів, європейських урядів знову народ стане свідком і учасником кривавих сутичок, все частіше знову повторювали ім'я Гарібальді.

Валерій Іванович, перебуваючи в Римі як стипендіат Російської Академії художеств, зайнятий був своїми картинами. Олександра ж Миколаївна, яка немов подорослішала, ще дужче жадала працювати сама, а не обмежувати своє життя лише турботами про сина та чоловіка. За порадою видавця Солдатенкова вона вирішила познайомитися з італійськими народними школами й написати статтю про освіту в Італії. Відвідуючи різні школи, Шура згадувала, як у Парижі ходила в різні дитячі установи з Марією, і часто шкодувала, що її нема тепер із нею, -не можна поділитися враженнями, порадитись. Ще дужче вона почала цікавитись політичним життям Італії і, стикаючись з простим народом, всією душею була на боці гарібальдійців. А серед росіян вона більше сходилася тепер з революційне настроєними молодими людьми, як брат Валерія Івановича — Павло Іванович, які всілякими шляхами проникали до колишніх гарібальдійських загонів, тепер розпорошених, але ці загони стягалися, об'єднувалися, були напоготові стати під червоне знамено визволення Рима з-під влади папи і чекали, чекали голосу свого Джузеппе.