Оксана Иваненко - Марiя

Марія зітхнула, згадавши, як у Парижі Боткін наче священнодіяв — їв грушу або ще щось солодке. Тоді враз спротивіли його «витончені» розмови. А зустріч оце тепер з Митею у Тургенева! Дійсно вже витончена особа! Анні Олексіївні вона, звичайно, нічого не сказала, а слухала її.

— А брат йому відповів: «Я вас ще дужче здивую, якщо одверто висловлю свою думку — моє авторське самолюбство буде цілком задоволене, коли хоча б після моєї смерті російський мужик читатиме мої вірші!»

— І читатиме! — з певністю сказала Марія. — І не тільки російський! Ви знаєте, мій добрий друг польський поет Антоній Сова-Жсліговський перекладав вірші вашого брата польською мовою. Вже нащо Герцен, — ви ж самі знаєте їхню неприязнь, — а він одразу надрукував «Размышления у парадного подъезда» в своєму «Колоколе», і мені казала його приятелька, вихователька його дочки, Мейзенбуг, як він рекомендував їй читати твори Некрасова, що він високо цінує його як поета і що це поет надзвичайно визначний своєю демократичною, соціалістичною зненавистю.

— І скільки при цьому саме Герцен завдав прикростей та образи братові, — стримано, але з глибокою гіркотою мовила Анна Олексіївна. — Не прийняти брата в Лондоні! Брат не може забути цього!

— Справді, це жахливо сталося, — погодилася Марія. Вона сама не могла збагнути, як розумний, великий Герцен через якісь грошові непорозуміння, плітки, нез'ясованість не захотів прийняти у Лондоні найкращого, найпередовішого поета Росії, редактора «Современника»!

— До брата все життя ставилися і ставляться несправедливо його друзі, — зажурено сказала Анна Олексіївна, — ставлять йому у провину і широкий розмах життя, і картярську гру, і навіть його пристрасть до полювання, і те, що водиться з людьми, які зовсім не заслуговують поваги. А того не розуміють, не згадують, як він бідував, голодував у молодості, поки переміг життя. Тоді мало хто йому допоміг, щоб він просто не загинув! А тепер я не знаю випадку, щоб він не допоміг у скрутну хвилину своїм колегам, їхнім сім'ям, от хоча б сім'ї Чернишевського — він вважає своїм святим обов'язком турбуватися про його дітей, регулярно допомагати їм матеріально, не лише словесним співчуттям, що далеко легше! А журнал! Як він завжди виручав журнал, як примушений був вести знайомства з зовсім чужими по духу людьми, підтримувати дружні взаємини з цензорами, аби врятувати цю велику відповідальну справу! Що він, для себе особисто старався? Хіба не міг він із своїми коштами тепер спокійнісінько жити, полювати, пописувати, як інші, віршики і не наражатися на небезпеку? Але ж він відчуває на собі відповідальність за справу російської журналістики. Я не виправдую всіх його вчинків, навіть у цій боротьбі трапляються помилки, за які він сам себе картає найдужче. Коли б хто знав, як він картає себе! — Анна Олексіївна замовкла.

Марія теж мовчала. Вона зрозуміла — певне, Анна Олексіївна згадала зараз той вчинок Некрасова, що так несподівано приголомшив усіх, викликав обурення в літературних колах. Після пострілу Каракозова, коли настав просто терор з боку уряду, Некрасов всілякими засобами намагався врятувати «Современник» і таки перегнув палицю — він узяв участь у вшануванні Муравйова («вішателя»), яке влаштували йому в Англійському клубі, і навіть, за порадою графа Строганова — старшини клубу, щоб «вплинути та приборкати» цю страшну людину, майже повновладного диктатора в той час, прочитав на честь Муравйова вірші. Це було вже занадто! Анна Олексіївна не сказала Марії, як терзає це брата і досі і, певне, терзатиме все життя, бо він одразу усвідомив свою політичну помилку, але ж по-жіночому, по-сестринському їй хотілося виправдати брата в усьому, усьому!

— Треба ж зрозуміти, зрозуміти його, — заговорила знову Анна Олексіївна. Завжди мовчазна і скромна в колі літераторів — знайомих брата, — з цією жінкою, Марією Олександрівною Маркович, вона відчула змогу бути одвертою. — Зрозуміти, — повторила вона, — і не так по-панськи ставитися, як, приміром, Тургенев. А брат казав колись: «Він, Тургенев, з панами хотів бути паном, хоча по природі своїй, по духу не був пан. Його тягне до якоїсь аристократичної барині, а я б не пішов туди нізащо, хіба тільки, коли б знав, що там можна жартом п'ять тисяч виграти!»

Марія розсміялася, а Анна Олексіївна сумно похитала головою, видно, і їй важко було зрозуміти до кінця суперечливу вдачу брата.

— Приходьте до нас частіше, — запросила Анна Олексіївна, — і до мене, до Єракових, і до брата, на Литейний. Брат з великим задоволенням друкував ваш роман у «Современнике» і статтю Добролюбова про ваші оповідання. Добролюбов так добре розповідав про вашу зустріч в Італії, і все мріяв, як ви приїдете до Петербурга і будете в нашому гурті. А крім того, знаєте, брат любить вашу Україну, адже мати наша з України, з Подільської губернії, Олена Андріївна Закревська — дочка українського поміщика, а брат і народився в маленькому єврейському містечку на Поділлі, у Немирові.