Оксана Иваненко - Марiя

Усіх, притягнутих до справи, насамперед обвинуватили в тому, що вони "особи, віддані злочинному вченню соціалізму та комунізму". Багато із забраних не крилися, що вони стали на шлях боротьби за народ під впливом соціалістичних ідей Чернишевського, під впливом його роману «Что делать?». «Современник» заборонили зовсім.

Арешти. Заслання. Кари.

Страшний Маріїн рік. Вона навіть не могла стежити, дослухатися, що робиться на батьківщині. Навіть постріл Каракозова і всі події, зв'язані з ним, одразу не викликали значимої реакції, — вона боролася за життя Саші, і все-все відійшло на другий план, усе інше було як у туманній далині. І тільки тепер дізнавалася, що діялося, тільки тепер доходило, і треба було думати, що робити. «Современника» нема, «Основи» давно нема, Білозерський і Куліш, «основ'янські» редактори, влаштувалися у Варшаві і відійшли від українських справ. Та, правда, в неї зв'язки з «Русским словом», іншими російськими журналами та газетами, куди вона надсилала свої нариси — «Листи з Парижа», зв'язки з видавцями.

Треба працювати. Перш за все працювати. Журба сорочки не дасть. І не думати, що ніхто її не чекає.

4

«Друже мій Машо! Сьогодні я міг уже чекати від тебе листа, але й досі його ще нема. Я ще не почав непокоїтися з приводу тебе і, певне, почну не скоро, але вважаю своєчасним написати тобі і потім спокійно і терпляче чекати твоєї відповіді. Мені тепер не те щоб сумно, а якось мляво живеться, я такого становища і настрою не терплю, хотілося б сісти за працю, зробити якнайбільше, почасти для того, щоб очистити собі кілька вільних днів до часу твого повернення, але досі різний дрібний і сторонній клопіт постійно відтягали мене від діла, примушували мене їздити по місту, і час витрачався найдурнішим чином без праці й без задоволення».

А клопіт у Дмитра Івановича Писарєва трапився неприємний. Класна дама в гімназії, де вчилася його молодша сестричка Катя, дала ляпаса по щоці дівчинці в присутності її подруг. Дмитро Іванович вважав, що не можна залишити так цю історію — дівчинка не повинна була примиритися з незаслуженою образою, це могло зломити її волелюбний чесний характер. Він любив своїх сестер, особливо турбувався про цю, молодшу, «Какас», як звали її дома, підлітка трохи свавільного й нервового. А вона його обожнювала, і їй уже тепер хотілося прикладати в житті, запроваджувати всі ті ідеї справедливого життя, про які вичитала в його статтях. Та хіба тільки для рідних сестер його статті відкривали нові обрії, руйнували усталені поняття людських взаємин у родині, в суспільстві і разом з своєрідним гімном праці, труду, знанню, науці, — о, як після читання їх хотілося вчитися, читати, працювати, щоб не бути трутнем у житті, — як разом з цим виховували його думки прагнення до «емансипації особи»! Як часто тепер лунали серед молоді вирази з його статей: «емансипація особи», «вірно зрозумілі вигоди», «розумний егоїзм». Цей «розумний» писарєвський «егоїзм», про який він писав: «Люди, які мислять, освічені, вільні від забобонів, керуючись лише велінням свого егоїзму, неодмінно дійдуть до загального добра».

Звичайно, він не міг поминути байдуже такий випадок знущання хай і не з дорослої людини. У гімназії хотіли затерти цей інцидент. Батьки дівчаток-подруг, які були свідками, суворо заборонили своїм дочкам розповідати, що вони бачили.

Для Дмитра Івановича після фортеці ця історія була особливо нестерпною і принциповою. Він вирішив довести все до відома попечителя жіночих гімназій принца Ольденбурзького, який був і головним управителем IV відділу власної її величності канцелярії, що відала всіма установами імператриці Марії.

Ох, цей візит! Адже треба бути стриманим, бо йому хотілося врятувати Катю і від дальших переслідувань і помсти. Він, як і до фортеці (і в фортеці!), працював для Благосвєтлова. Благосвєтлов тепер видавав «Дело». Так усі співробітники н казали:

«Працюємо у Благосвєтлова» — наче у хазяїна, бо він і тримався як «хазяїн» і з Писарєвим, і з іншими молодими та й немолодими працівниками. Навіть незрозуміле було, як в одній людині поєднуються революційні ідеї, приналежність до радикального табору журналістів, і — одверта експлуатація своїх співробітників, самовпевнений беззаперечний тон, і просто сміхотворний потяг у власному побуті жити пишно, багато. Не можна сказати, що він з розкритими обіймами зустрів Писарєва після звільнення з фортеці, Писарєва, який підніс його журнал, запалив його вогнем своїх думок, наче надихнув у нього душу.