Оксана Иваненко - Марiя

Це нетактовне зауваження наче штрикнуло обох — і Надію, і Марію. Марія враз змінилася. Вона глянула гордо і навіть трохи примруживши очі на Кулішиху, а Надя почервоніла й заговорила швидко, стиснувши руки:

— Ми раді, ми дуже раді такій дрібній, по суті, неприємності, бо цс дало нам змогу побачити нашу любу, дорогу Марію Олександрівну. Маріє Олександрівно, ви ж знаєте, Куліші також живуть тепер у Варшаві.

— Так? — байдуже, холодно спитала Марія. — Пробачте, мені треба до Богдася. Я повернуся зараз, Надіє Олександрівно, — вона кивнула недбало головою і вийшла з вітальні. Повертатися вона не збиралася.

— Чого це вона корчить із себе королеву? — обурилася Олександра Михайлівна. — Що, до чоловіка повертається? Кажуть, її полюбовник помер, довела його до смерті, тепер і до чоловіка можна!

— Як вам не соромно! —трохи не вигукнула Надія. —Облиште цю розмову! Я не хочу говорити так про мого друга, про нашу найкращу шановну письменницю!

Але цю розмову Марія чула. Треба триматися. Невже вона сподівалася, що самі друзі чекають на неї на батьківщині? Треба триматися.

З Білозерськими і слівцем не прохопилася про Куліша й Кулішиху. Надія була ще уважнішою, ще ласкавішою, і Марія, пам'ятаючи про важку втрату Надії, хай хоч і не недавню, намагалася не завдавати їй зайвого болю невигойних спогадів, більше говорили не на особисті теми, і обидві розуміли, що це не з неуваги до горя кожної, а навпаки — з чулості й тактовності.

Обоє Білозерські умовили Марію, щоб Богдась пожив ще в них у Варшаві, поки вона влаштується в Петербурзі. За Богдасем погодилася приїхати бабуся, Параскева Дмитрівна.

Все ж таки зустріч з Олександрою Михайлівною Куліш якось вплинула на Марію. Вона повернулася до Петербурга з гордим, незалежним виглядом впевненої в собі людини. А насправді...

Боже! Невже ніхто не чекатиме її ніколи, не жадатиме ніколи так її погляду, її мови, її подиху, як Саша?

Ніколи? Ніхто?

2

А на неї чекали, її жадали двоє людей...

Їй і на думку не спадало, і уявити собі не могла, як чекає на неї, думає, як, може, ніколи не думав, — Опанас Васильович.

Він хворів у Чернігові, куди вже слабим переїхав, і жив «на квартирі» в домі Меланії Овдіївни Загорської. Власне, її чоловіка. її чоловік — злий невдаха, п'яниця, горбань — жив теж тут. І їхні діти — його, Опанаса Марковича і Меланії Овдіївни. А він, Опанас Маркович, чекав на свою дружину Марію Марковичку, колишнього свого любого Вовчка, і найдужче, до нестерпного болю, чекав свого сина Богдася.

Ілля Петрович Дорошенко знав усе.

Він знав, що Марія Олександрівна повертається до Петербурга, можливо, вже повернулася з сином, що невдовзі до того вона приїздила, привезла труну з тілом того невідомого йому Пассека, з яким прожила шість років за кордоном.

— Вона повернеться до мене? — спитав, дізнавшись про це, Опанас Васильович Дорошенка. — Вона ж тепер повернеться до мене? — повторював він з якоюсь незрозумілою Дорошенкові надією.

— Куди ж вона повернеться? Сюди? — пересмикнув плечима Дорошенко.

Меланії Овдіївни не було в кімнаті. Немов її зовсім не було на світі зараз для Опанаса.

— Хоча б хлопчика побачити, — прошепотів Опанас, — Богдася мого, мого сина єдиного.

Немов там, за стіною, були не його діти...

— Ілько, напиши їй, хай їде швидше. А як одразу неможливо, я почекаю, почекаю... Нехай тільки хлопчика одразу надішле. Може, його вже на світі немає?

— Що ти верзеш? Адже ти листи від нього одержуєш.

— І вона ж пише. Писала, — поправився, зітхнувши, Опанас. — Довго писала. Просила — то про Кармелюка надішли, то підписку на пісні збери. Вона ж ніколи зла на мене не мала Маруся. Пам'ятаєш Немирів, Ілько? От і ти не дочекався... То б вона приїхала і у тебе зупинилася б, поки б я знову квартиру підшукав. А ти не дочекався! — з докором казав Опанас. Дорошенкові здалося — він марить.

...Але ж справді. Він не дочекався. Одружився. З горя. Ніхто не знав, що з горя. Адже цілком природно — годі йому бурлакувати. А він-то знав: з якоїсь такої безвиході, коли дізнався, що полюбила якогось хлопця і на все рукою махнула. Ні, у нього ніколи не було ніяких навіть найпотаємніших надій на якусь взаємність, але ж поки вона була з Опанасом, — він був рідний усій сім'ї, її друг, брат. І йому нічого більше наче не було потрібно. А тепер — яке порожнє життя! Поряд завжди чужа, зовсім чужа людина, і ніхто не знає, навіть Опанас, як він картає себе весь час... А зовні — все ніби гаразд, як у людей. То не горе, що горює, бо ще важче — як сміється.