Оксана Иваненко - Марiя

— Mon enfant, je vous aime de tout mon cњur. Je suis votre ami toute ma vie. (Дитя моє, я люблю вас усім серцем. Я вам друг на все життя (франц.). — І запевняв, що Париж від Петербурга не за горами, вона часто приїздитиме до Парижа, і він завжди чекатиме її, як рідну дитину.

Вона мовчки поцілувала його, коли сідала в вагон. Етцель уважно, багатозначно поглянув на Богдася, немов наказав: «Бережи!»

Ну от. Прощавай, Париж. Це вже остаточно вона повертається до Петербурга. Поки що до Петербурга. Там далі видно буде. Але тепер їй треба для своєї роботи зупинитись у Петербурзі, увійти в якусь життєву колію. Це можливо, лише працюючи, інакше — як робити вигляд, що ти жива?

Поїхали. Короткі розмови з Богдасем про речі, про швидкий сніданок на довгій зупинці: «Бога ради, не відстань!»

Яка неприємна, непередбачена затримка у Варшаві! У неї витягли гроші! А може, загубила у такому своєму розгубленому стані? Вона кусала губи від досади.

— Добре, що тут тепер живе Василь Михайлович Білозерський, — сказала Марія Богдасеві. — Він так завжди приязно й дружньо ставився до мене, а Надя, його дружина, щиро мене любить. Я ж везу нові твори у Петербург. У мене незабаром мусять бути гроші, я позичу в них і надішлю.

— Звичайно, мамо, — заспокоював її Богдась. — Чого ти так турбуєшся і хвилюєшся цим? Надішлемо з Петербурга і все. Принаймні Варшаву подивимось!

Не було тепер чого дивитися Варшаву після придушення повстання. Спорожнілі, наче вимерлі вулиці, незвичайна тиша, яка зовсім не дивує десь у селі і так пригнічує у великому місті. Тут панував тепер лютий Муравйов, якого недаремно прозвали «вішателем».

«Де ж тепер Тедзик? Сахновський?» — майнуло в голові у Марії. Давно, як давно передали вони їй привіт з Італії, куди подалися з Парижа.

А тут вона потрапила зовсім в інше оточення. Вона знала, що Василь Білозерський після неприємностей у Петербурзі, — у нього навіть обшук був у 1863 році, — після припинення «Основи», зовсім порвав з журналістикою і перебрався до В'аршави. Але вона не знала, що, й так досить поміркований, він ще дужче «поправів» і у Варшаві займає статечну посаду урядового чиновника. Проте він зустрів її дуже радо, гостинно, так само, як колись у Петербурзі, коли вона приїздила з Парижа. І так само, як тоді, ще дужче, ніж чоловік, зраділа їй Надя.

— Ні, ні, ми вас так одразу не відпустимо. Та й, дивіться, ви, мабуть, застудилися в дорозі, ви зовсім слабі, ви перепочинете у нас кілька днів, — обнімаючи її, казала Надя.

— І не сперечайтесь, і не заперечуйте, Маріє Олександрівно, дорога наша! Зробіть нам таку ласку й честь! — щиро підтакував дружині Василь Михайлович.

У Марії потеплішало на серці, її пам'ятають, її люблять земляки-українці! І, може, саме через це тепло так вразила її друга зустріч... Вона таки зупинилась на кілька днів у Білозерських. Обоє вони панькалися з Богдасем, як з малою дитиною. Марія знала, що їхній хлопчик помер, і це ставлення до Богдася її особливо зворушило. Боже мій, кожний в світі своє лихо має.

Треба було написати листи паризьким друзям. Вона знала _ вони всі хвилюються за неї. Треба було написати матері, Параскеві Дмитрівні, що вона затрималась у Варшаві. Здавши листи на пошті, Марія поверталась на квартиру Білозерських. На сходах побачила якусь жінку. Жінка зупинилася також коло тієї ж квартири. Щось знайоме майнуло в обличчі. Боже мій! Та це ж Олександра Михайлівна, дружина Куліша! Сестра Василя Михайловича Білозерського. І в першу мить Марія зраділа. Свої ж, свої люди — хіба вона пам'ятала зараз, що було колись! То справжнє горе пам'ятливе, а все, що було з Кулішем, —такий дріб'язок перед ним!

— Олександро Михайлівно, доброго здоров'я! От несподіванка! — простягла Марія руку, навіть бажаючи обняти, але ще не роблячи для цього руху.

Та дивилася здивовано.

— Хіба не пізнаєте? Марія Маркович!

Куліш дивилася якось спантеличено, нерішуче простягла свою руку, мляво відповіла на міцний потиск. Так, вона вже впізнала її, свою суперницю, й неспроможна була приховати ворожого почуття, спалаху всіх прикрих спогадів, навіть коли вже сиділи у вітальні.

Надія намагалась завести якусь спільну розмову, не могла зрозуміти, чому Кулішиха ледве цідить слова, ледве дивиться на їхню дорогу гостю. А гостя немов не бачить цього, вона зовсім просто каже:

— Така прикрість у дорозі трапилася — витягли гаманець з грошима. А втім, я рада, що через це зупинилась тут і бачу своїх друзів.

— Яким не первина вас виручати, — раптом презирливо мовила пані Куліш. Як її дратувала ця жінка, ця елегантна красива дама! Одразу вона справді не пізнала Марії Маркович, але не тому, що та мала за ці роки постаріти чи змарніти, а саме тому, що не чекала побачити таку привабливу, гарну жінку. Ні, ні, її Панько правий, Марковичка не дуже сумувала та бідувала там, за кордонами!