Оксана Иваненко - Марiя

— Почитайте Пушкіна! — сказала вона, ніба маючи право па дозвіл і наказ.

— Гаразд. І не тільки з потаємної. Просто мої любимі. Але перше для вас, Маріє Каспарівно. — Він з повагою схилив свою посріблену сивиною голову. — На згадку, як ви в Сибіру читали уперше «Евгения Онегина». Не бійтесь, Адольфе, не всього «Евгения Онегина», тільки посвяту.

— О, що ви, — заперечив Рейхель. — Це така музика для мене — ваш Пушкін, а для Маріхен — найкраща насолода!

Не мысля гордый свет забавить,

Вниманье дружбы возлюби,

Хотел бы я тебе представить

Залог достойнее тебя... —

почав читати Тургенев, і Марія Каспарівна слухала заворожено. Та Марія, Маруся Марковичка, знала — він читає і для неї, і їй здається, що вона вперше чує ці вірші. Адже ж вона їх колись читала, правда, дуже давно, може, в пансіонські роки.

...Воспоминания безмолвно предо мной

Свой длинный развивают свиток...***

А ця «Элегия»? її треба читати і перечитувати наодинці. Чому вона так давно не перечитувала і не відчувала цієї насолоди? Чому він одбирає такі сумні? Адже Пушкін — саме життя, радість, жадоба життя? Ні, ні, вони не сумні, вони про його творчість, його власну, тургенєвську...

...Но не хочу, о други, умирать;

Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать;

И ведаю, мне будут наслажденья

Меж горестей, забот и треволненья;

Порой опять гармонией упьюсь,

Над вымыслом слезами обольюсь...

Так, так, «над вымыслом слезами обольюсь»...

Звичайно, він для неї читає і «Пророка», і «Поэта», але Марія Каспарівна просить прочитати «Анчар». Той вірш, що в його прекрасній новелі «Затишье».

— Ти пам'ятаєш, Адольфе, я читала тобі її, перекладаючи, як могла, на ходу. І ще, будь ласка, оту улюблену мою «Грузинскую песню»! Ви не втомились, милий Іване Сергійовичу?

— Що ви! Але вже досить пізно. Марії Олександрівні з дороги вже час відпочити. Треба повертатись до готелю.

— Мені не хочеться. Тут так добре, — щиро призналась Маруся.

Та, звичайно, треба йти, що правда, то правда. Може, й Богдась прокинувся...

— Завтра зранку до нас, — наказала Марія Каспарівна. — Вашого хлопчика познайомимо з моїм Сашею, підшукаємо вам помешкання поблизу, я знаю славну стареньку, яка зможе приходити допомагати.

— А хлопчика можна навіть тимчасово до школи влаштувати, куди й наш Саша бігає, — вставив Рейхель.

— Ну, про це все завтра, не турбуйтеся, Іване Сергійовичу, ми вашу Марію Олександрівну влаштуємо. Поки чоловік її приїде, ми постараємось, щоб не сумувала і все було гаразд.

«Вашу Марію Олександрівну», — про себе засміялась Марія, — немов справді Іван Сергійович за неї відповідальний, а тепер вони перед ним. «Щоб не сумувала, поки чоловік приїде». Соромно як! Вона й не згадала його за цілісінький вечір. Але як добре усе. Шкода тільки, що Іван Сергійович їде до Парижа.

— Мені так шкода, що ви їдете! — сказала вона, прощаючись коло дверей свого номера в готелі.

— І мені. Я звик до вас за ці дні. — Він потиснув міцно обидві її руки. — Я вам писатиму.

* * *

Подружжя Рейхель схвильоване, але ніхто цього не помітив, крім них самих, які вже так добре знають одне одного, що не тільки слів, а навіть найменших зовнішніх проявів не потрібно.

Марія Каспарівна знає: він зараз тихенько, навшпиньках зайде до дитячої, погляне на хлопчиків: Сашу — звичайно, першого вони назвали Олександром — і маленького Ернста, потім піде до себе, до свого рояля, і гратиме піаніссімо Шумана і Шуберта, і хвилюватиметься про себе, чи добре він зробив, що відірвав дружину від батьківщини, від матері, рідних. Одна найближча людина хоч не на такій далекій відстані, але теж не в змозі побачитись, коли хоче, — Герцен. Але ні Рейхель, ні його дружина, звичайна проста російська жінка, не знають і не уявляють усієї міри, усієї ваги того, що робить вона для всіх російських людей.

От вона теж заглянула в дитячу, поправила подушечки, ковдрочки, пішла до себе. Сідає за невеличкий робочий столиксекретер, виймає з шухлядки невеличку шкатулку, згори вишивання, візерунки — вона ж рукодільниця, — під ними — останній лист AI. Листи з Росії до нього. Уважно читає розпорядження Герцена:

«Надішліть циркуляри про пияцтво, попечителів, про Пушкіна і, якщо цікаво, справу Огризки (Ви знаєте, що його врятував від в'язниці Тургенев, він писав до государя — ач який?)».

— Ач який! — здивована Марія Каспарівна. — Ані слівця про це! Треба буде розпитати, коли прийде завтра попрощатись і взяти дещо для AI.

«Чекаю з нетерпінням, коли ви одержите 44 «Колокол», там моя сповідь з приводу війни (я за війну і проти Австрії) і прочуханка «Современнику».