Оксана Иваненко - Марiя

Марія Каспарівна пригощала кухеном, кавою, дуже гостинно, але без метушні, дивилась уважно й привітно на Марію.

«Марія Олександрівна вперше за кордоном», — сказав Тургенев, знайомлячи їх. Тож стільки ще перед нею відкрить, насолоди...

...Вона, Марія Каспарівна, такою ж молодою опинилася з Герценами на чужині? Ні, ще молодшою.

Як давно це було! Скільки років минуло? Дванадцять? Тринадцять? І яких років!

Сорок сьомий рік в Італії. Сорок восьмий у Парижі. Цілого життя варті ті роки. Потім загибель дорогої доброї Луїзи Іванівни — матері Герцена — і маленького його сина, глухонімого від народження, але дуже розумного і гарного. Хлопчик її, Марію Каспарівну, любив більше, ніж рідну матір, Наталі... Потім особиста трагедія в житті AI — так звали замолоду Герцена свої, — смерть Наталі. Діти Герцена — Саша, Тата, Ольга — опинились на її руках. Марія Каспарівна вже була одружена. Потім свої діти, турботи, смерть малятка. Яке довге-довге, з вибоїнами, з труднощами, життя.

І надзвичайні роки...

...А поїхала молодим, дурним дівчам, гадала — на півтора року. І, певне, вже ніколи не повернеться...

...Що чекає цю молоду, з живими, цікавими до всього очима жінку, яку привів Іван Сергійович? А як він сам постарів, зовсім сивий. Марія Каспарівна пам'ятає його з Москви і особливо з Парижа. Тоді, у 1848 році, вони весь час були разом — Герцени, Тургенев, Тучкови — шматочок Росії, тоді відчувала: батьківщина поряд.

А з Адольфом Тургенев знайомий ще раніше. Ще коли зовсім юним слухав курс філософії у Німеччині. У них був спільний друг — Бакунін. Марія Каспарівна спитала Тургенева:

— Новини про Мішеля Бакуніна, певне, знаєте, про його торішній лист Герцену й Огарьову, в якому він повідомляє, що одружився з дочкою засланого поляка?

— Не уявляю його одруженим! Але я не знав! Я ж з минулого року не був у Лондоні.

— Так от, він писав, що живий, здоровий, — каже Рейхель. — Як не пізнати Мішеля по цих словах! «Я вас люблю, і пам'ятаю, і вам, рівно як і собі, лишаюсь незмінно вірним». Яка доля... Вже, певне, ніколи не побачимо його навіч, не почуємо. Що лишилось від його буйної, лев'ячої гриви? громоподібного голосу? Перед моїми очима він завжди в позі нестримного оратора, і я немов чую його полум'яну промову.

— В якій він абсолютно не зважає на реальну дійсність, можливості, — докинув Іван Сергійович, — та й не знає і не думає ніколи про них, і навіть про завтрашній день.

— Але запалює всіх, — мрійно мовить Рейхель. — Хіба можна уявити таку людину прикутою ланцюгом до стіни одиночної камери? Десять років фортеці австрійської, вашої, російської! І от тільки опинився на засланні, в Сибіру, — це теж неволя, жандарми, але відносно, порівнюючи з ланцюгами і фортецею, легша, — і вже пише: «Я міцний, я щасливий, я вірний собі».

— Адольф його дуже любив, — зауважує Марія Каспарівна. І знову дивується Марія: «Як могли бути друзями цей тихий музикант і бунтар Бакунін?»

— Адольф не був його послідовником, — веде далі Марія Каспарівна, — ну, а на мене, звичайно, найбільший вплив мала твереза, ясна, непорівняна ні з чим багатогранна думка Олександра Івановича. Йому я завжди вірила беззаперечно, бо не можна було не вірити людині, яка намагалась охопити все своїм зором і безстрашно докопуватись істини.

— А від нього, від Олександра Івановича, ви давно маєте вісті? — питає Іван Сергійович.

— Майже щодня! — з задоволенням каже Рейхель.

— Ну, вже й щодня! Ти перебільшуєш, Адольфе, — перебиває його дружина.

— Я ж сказав «майже». Він постійно пише Маріхен. Ще б пак! Знаєте, як Герцен її називає? «Начальник штабу вольного російського слова».

Марія здивовано дивиться. Ця дбайлива господиня, видно, педантично розмірено-ідеальна господиня ідеальної німецької родини, — «Начальник штабу вольного російського слова»?!

Марія Каспарівна всміхається і махає рукою.

— Це надто високе звання. Я просто скромна технічна помічниця, своя людина, старий друг сім'ї, якому все чисто можна довірити.

— І яку Іскандер зве сестрою! — з гордістю каже Рейхель. Марії раптом захотілось присунутися ближче до господин! дому, притулитись до плеча, обняти. Вона, звичайно, не зробила цього. Боже мій, господи! От не чекала цього! Але, певне, саме такі скромні, надійні люди і потрібні, щоб великі справи творилися. Без таких саме не обійтись — стриманих, надійних, не балакучих.

— А хіба ви не поїдете в Лондон? — спитала Марія Каспарівна Тургенева.

— Обов'язково поїду влітку.