Оксана Иваненко - Марiя

— Так склалися обставини. Але якось на вокзалі, поспіхом, я зустрів її з мсьє Пассеком. Я жахнувся. Не від неї, звичайно, вона навіть розквітла за цей час, правда, поповнішала й трохи втратила юної чарівності, але ж такий сповнений здоров'я вигляд, і поряд — майже кістяк! Я навіть не насмілився спитати про його здоров'я. Він, певне, дуже, серйозно хворий.

— На жаль, це так, — підтвердив сумно Етцель. — Вона в розпачі. Днями ми підраховували з нею всі її гонорари у нас, щоб вона могла повезти його до Ніцци лікувати. Мені шкода її безмірно.

— Так вразливо бачити їх разом, вона — сповнена життя, бадьорості, — повторив Іван Сергійович

— Працьовитості, — вставив Етцель з шанобою і якоюсь особливою м'якістю.

— І поряд — напівжива людина. Його мати, кажуть, дорікає, звичайно, Марії Олександрівни, що вона своїм неймовірним темпераментом довела його до цього. Яка дурниця!

— Абсолютна дурниця, — обурився і Етцель, — така врівноважена розумна особа. Мені здається, весь її темперамент у роботі.

— І я в цьому певний, — підтвердив Тургенев і додав тоном лікаря, — але ж ви знаєте, хворі на туберкульоз самі дуже темпераментні й шкодять собі. Що б там не було, мені стало шкода, шкода її.

— Вони й досі закохані одне в одного, —зітхнув Етцель. — Але мадам Марі коло нього як найкраща, найдбайливіша сестражалібниця.

— Так. Вона завжди була дуже доброю, — роздумливо мовив Тургенев. — Колись ми доручали їй доглядати хворого Боткіна...

Як давно це було для нього, Тургенева. Для нього вона вже «була», «колись», і він так спокійно, розсудливо може констатувати про зміни в ній і в Пассеку... Вони стрічаються випадково, вряди-годи, от і на вокзалі, в метушні, перекинулися кількома словами, обоє поспішали... Сумно було дивитись на неї. Сумніше, ніж на Пассека. Чому вона,така здорова, бадьора, з напівмерцем?..

«Вони й досі закохані одне в одного...»

* * *

О, этот юг, о эта Ницца!

Ф. Тютчев

— От бачиш, тобі сьогодні краще. А температура? Хіба в тебе не траплялось, що так довго трималася температура? Пам'ятаєш, у Неаполі? Тобі там було далеко гірше, а потім — немов нічого й не було.

— Було.

— Що було?

— Венеція, Флоренція, Мілан.

— І тепер буде. Неодмінно буде. Тобі трохи краще стане, і ми знову поїдемо до Венеції, до Флоренції. Усюди, куди нам тільки заманеться. Може, тобі почитати щось?

— Так, так, почитай Мюссе. Як добре, що Олександра Миколаївна подарувала тобі Мюссе, саме вона. Коли вони поїхали з Парижа, здалося, наче рідні нас покинули. Спочатку мама твоя, а потім вони...

— Ми й до них поїдемо, до нашої Шурочки й Валерія Івановича у Рим. Ти про Рим не згадав!

— Ну, Рим. Усі шляхи ведуть до Рима — пам'ятаєш, з Єшевським?

Та про Єшевського краще тепер не говорити. Це ще незагоєна рана в них обох. Професор Єшевський, їхній милий щирий друг помер. Саша бачився з ним, коли їздив у шістдесят четвертому році до Петербурга зі своїм проектом до Валуєва і з її «Дячком». І проект там валяється у міністерстві, і на «Дячка» ще й досі духовна цензура не дала дозволу... Єшевський встиг прочитати, дивувався, як вона опанувала стилем семінарсько-попівської мови, але інші її твори він любив більше. Взагалі різні були відгуки про «Дячка». От Лесков, який дуже критично ставився до її оповідань, про «Дячка» відгукнувся дуже схвально. Шурочка сказала, що багато вірно й тонко підмічених картин і характерів, але коли Марія читала — сама бачила — Шурочка нудиться. Валерія Івановича деякі сцени, навпаки, зацікавили, він навіть сказав, що надихають на сюжет оригінальної картини, над якою він обов'язково подумає. По-різному сприймають люди... Це цілком зрозуміло. Все-таки добре, що Єшевський встиг прочитати, і як зле, що не встигли вони побачитись... Він тоді в Аахені був, лікувався. Так близько, а все не виходило — то грошей не було, то часу. А як хотілося знову в Аахені опинитися, заїхати до милого Гейдельберга, який тепер згадується таким чарівним. Адже там почалася їхня любов із Сашею! Дружба з Єшевським... Бідна сердечна Юленька лишилася сама з дітьми. Не треба, не треба тепер ані про Єшевських, ані про Гейдельберг... Вони знову поїдуть до Італії!

— Я візьму Мюссе! — Марія схопилася з низенького балконного ослінчика, на якому завжди сиділа коло Саші, коли він напівлежав тут, на балконі, в лонгшезі. Вона побігла в кімнату, раптом відчула, як їй хотілося б порухатися, походити швидкими, енергійними кроками. Вона так любила сама ходити, але ж вона відразу одігнала цю злочинну думку.