Оксана Иваненко - Марiя

І був їй він ще дорожчий і ближчий, ніж перший час, і через цю свою шалену любов, і через те, що на очах виріс, змужнів внутрішньо. Вона не думала про те, скільки приклала до цього своїх зусиль, своїх бажань, їй було радісно, приємно, що, коли він, нарешті, поїхав до Петербурга із своїм проектом, вона вже йому, не комусь чужому, а йому, дала доручення і довіреність на ведення своїх справ у редакціях та з видавцями, підписання договорів тощо.

От тільки оці часті простуди. Оцей кашель. Оцей жар. І вона вже не раділа його пристрасті, і в той же час боялася образити, коли йшла до своєї кімнатки працювати або їхала до Парижа. Він любив товариство, яке збиралось у них, адже це все були симпатичні молоді люди, з ними завжди було цікаво й легко, вони всі були тактовні, послужливі, але ж вони були здорові, і коли, зовсім не підкреслюючи цього, хтось із них — або Карл Бенні, або Тедзик, Сахновський, художник Карл Гун чи його приятель, якого він увів у дім, архітектор Павло Волков — хотіли прислужитися саме йому, йому ставало боляче, що вони це роблять тому, що він хворий.

Та це було зовсім не так.

Хоч вони йому «заздрили» (що він заздрить їм — про це ніхто з них, звичайно, не думав), для них було цілком зрозуміло: його щастя ніхто порушити не зможе. Як часто трапляється в молодих товариствах — вони всі були вірні рицарі своєї королеви, а що ж поробиш, коли був у неї один обранець, щасливчик, якому можна тільки безнадійно заздрити!

Було якось усталено само собою між ними усіма — в очі Марії, навіть далеко частіше на людях, ніж наодинці, вони говорили напівжартома, напівсерйозно які завгодно палкі слова, компліменти, одверто схилялись перед нею і ніколи не говорили про неї між собою в її відсутність, крім, звичайно, ділових справ. І незважаючи на всі паризькі спокуси й принади, особливо звабливі для молоді, кожного з них у вільний час тягло сюди, у Нельї. Тут можна було відпочити душею, якось освіжитися, а головне — завжди поділитися своїми турботами, про все порадитись.

І всім було краще й легше, коли цей щасливий Олександр Вадимович не хворів і в очах Марії Олександрівни не мигтіли неспокій та тривога.

* * *

Пісні, які найдужче любив Богдась. Пісні, які найпроникливішс сприймала мати. Пісні, які співались для Саші.

А ще були пісні для себе. Ні, їх не треба голосно співати. І цьому композиторові вона їх не наспівує. Вони записані в неї у книжечці, давно їх записала, там, удома... Інколи спливають Їхні рядки — і Марія тихенько мугикає без слів:

Сама не знаю, де мін розум дівся,

Що я на чужині зосталася,

Що на чужині, як у неволі,

Завше я плачу доволі...

Це коли спливають у пам'яті рідні потічки, луги та садки...

15

...Срібні ложки також були віддані в заставу до ломбарду. Шура нічого не казала Валерію Івановичу, щоб не нервувати його дужче. Вона ж знала — у нього в кишені лише кілька су, аби перекусити вдень під час праці в майстерні. Настрій у нього і без того поганий.

На виставці близький товариш підвів одразу велику княгиню до своєї картини і так заговорив її, так забив баки, що та й не заходила до залу, де висить картина Валерія. Звичайно, про купівлю не могло бути й мови. Що ж ще закласти? У кого позичити? Саліас у Парижі зараз нема — поїхала віддавати заміж дочку, та в неї Шура й не хотіла б просити. У художницької братії... У ближчих нема, а в тих, у кого зараз куплено картини, Валерій ні за що не попросить. Це цілком зрозуміло. Треба поїхати до Марковички. Правда, їй уже винні, але ж єдина тут, у Парижі, близька їй жінка — Марія Олександрівна, в усякому разі, їй не соромно і не незручно розказати, в якому вони стані опинилися. І треба ж, щоб Валерій спокійно закінчив нову картину. Тільки б у самої Марії Олександрівни були гроші. У неї теж ніколи не тримаються в кишені. Та все-таки, коли приїхала мати, вони стали жити якось впорядкованіше, і до них завжди можна поїхати з Володенькою. У їхньому будиночку у Нельї тільки зрадіють малому. Вона вже не раз підкидала його туди на цілий день, а сама їздила в своїх справах.

Шура швидко почала одягати сина у «парадний» костюмчик.

— Куди ви причепурюєтеся? — спитав Валерій Іванович. Він збирався йти до своєї майстерні.

— Я поїду з Володенькою до Маркевичів. Йому там добре буде погуляти в їхньому садочку, — напрочуд безтурботним тоном відповіла дружина. — До речі, може, у Марії Олександрівни я позичу трошки грошенят, щоб якось дожити до твоєї стипендії.

— Хитруха! — по-доброму засміявся Валерій Іванович. — Ти б сказала так: я їду позичити гроші у Маркевичів, а, до речі, Володя погуляє у них у садку. Знаєш що, я не піду зараз до майстерні, не хочу зустрічатися зараз із своїми віроломними друзями. Я поїду з вами і там попрацюю. Накидаю деякі етюди над Сеною!