І Опанас Васильович пише й пише, наче нема там у нього цієї артистки. Кажуть, і дитя вже знайшлося. Нічого незрозуміле.
А Маша виводить:
Болить моя головонька,
Нічим зав'язати.
А далеко до родини,
Ніким наказати...
Заболить...
«Машенька, дочка моя любая!»
Ще не каже Параскева Петрівна, що вже кличе її молодша дочка Вірочка до неї їхати. Хоч розірвись матері!
«А все ж таки, може, час, щоб цей настирний німець дав перепочинок, а то й справді занедужає? Піду запропоную їм перекусити».
* * *
«...Мила моя, єдина моя! Перша й остання. Я чую твій голос — і нічого мені більше не треба».
Саша лежить у своїй кімнаті, трохи застудився, але ж він знає — в перерві співів Маша забіжить до нього й спитає:
— Серце моє, ти все слухав? Які тобі найдужче до вподоби? Може, чогось не включати до збірки?
— Усе, усе до вподоби. Як ти питаєш?
— А може, цей спів заважає тобі задрімати? У тебе від нього голова ще дужче заболить?
— Ну що ти, мені це найкраще від усяких ліків, хіба ти не знаєш? Слово честі, я сьогодні себе чудово почуваю, напевне, тому, що ти співаєш. Я вийду до обіду, я вже скучив за всіма Так добре, коли ми всі разом
— То я ще кілька пісень доспіваю і тоді покличу тебе. Вона поправила подушку, поцілувала швидко в очі, погладила спітніле волосся — знову жар! — і побігла доспівувати.
І в-же лунало: .
Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому,
Тільки світи миленькому,
Як іде додому
А от цю, що вона почала зараз, він не чув ще від неї:
Та бодай тая степова могила запала, гей!
Де я вчора жито жала, вчора вечір утеряла.
Для нього кожен вечір, кожна годин'а, коли вони не разом— «утерянин-загублений».
Ой, не говори ж ні до кого, говори зі мною, гей!
Як не будеш, серце, говорити, — умру, серце, за тобою
«Говори з ким завгодно, тільки будь зі мною і не треба про смерть. Нам так добре вдвох! А що буде завтра? Ні, я не думаю про це».
Ой. я умру ізвечора, а ти умреш вранці, гей!
Та нехай же нас поховають з тобою в одній ямці'
Та нехай же нас поховають і:хрест укопають, гей!
Щоб усі люди здивувались, як ми вірненько кохались!
«Як ми вірненько кохались», —пошепки повторює Cauia
* * *
Раптом музика припиняється. Швидкі кроки. Гомін. Вже з саду лунає задьористо Маріїн голос:
Приїхали три козаки
Та всі три однакі.
Питаються Марусеньки,
У кигорій хаті?
— Фрау Маріє, я вас прошу, —долітає голос пана Мертке, — ще оцю проспівайте, одну цю.
— Потім! Потім! Уже двадцять пісень! Панове, подумайте, я двадцять пісень сьогодні проспівала!
— Он лишенько! Ми б раніше приїхали послухати! — це голос Тедзика.
— Я, як лейб-медик двору її величності, вимага-ю припинити це знущання, так ви захворієте, — це голос Карла Бенні.
— Але ж хоч не співати, а розмовляти з нами ще можна? — це голос Сахновського.
— Панове, до столу! — запрошує всіх Параскева Петрівна. Як це вона примудряється, скільки б людей не було, зовсім нежданих, усіх запросити, усіх пригостити?
— Мамо, Олександр Вадимович теж хотів вийти до столу.
— От і добре, — щиро радіє стара. — Пане Мертке, я і вас не відпускаю. Богдасю, піди за Олександром Вадимовичем.
— Я сама покличу! — Марія біжить до Саші.
«Три козаки» зітхають і з заздрістю дивляться на двері, в які вона побігла, потім один на одного.
Бувають же такі щасливі люди, як цей Олександр Вадимович!
...А Олександр Вадимович, Саша, заздрив їм. Підсвідоме, не признаючись у цьому навіть собі. Він був і не старший, і не молодший за них, але ж вони були здорові! Вони наче з повного розгону кинулися в життя, як з високого берега у бурхливу річку, і боролися з невпинними дужими хвилями, віддаючися цій боротьбі, і наче дужчали в ній. І їм не треба було повсякчас розраховувати свої фізичні сили і дбати про збереження їх. А він мусив жити так, наче йому вже одміряно певний строк і він не має права забувати про те, бо коли хоч трохи забуде, щось невблаганне й невмолиме нагадує болем, простудою, кашлем, несподіваним жаром.
Часто не хотілося признаватися в цьому Марусі, хотілося поводитись, як цілком здоровому, молодому, і в цьому для самого себе було ствердження життя, і спочатку це її навіть обманювало — те, що пристрасть його навіть дужчала і ласки були нестримніші, невситиміші. Вона раділа, що він любить її все більше й більше, що вона ще більше жадана, і вона раділа, що, наперекір усім прописним істинам, любов не переходить у звичку, а навпаки, їм усе здавалося — їхнє життя тільки-но почалося.
Читать дальше