Оксана Иваненко - Марiя

І Опанас Васильович пише й пише, наче нема там у нього цієї артистки. Кажуть, і дитя вже знайшлося. Нічого незрозуміле.

А Маша виводить:

Болить моя головонька,

Нічим зав'язати.

А далеко до родини,

Ніким наказати...

Заболить...

«Машенька, дочка моя любая!»

Ще не каже Параскева Петрівна, що вже кличе її молодша дочка Вірочка до неї їхати. Хоч розірвись матері!

«А все ж таки, може, час, щоб цей настирний німець дав перепочинок, а то й справді занедужає? Піду запропоную їм перекусити».

* * *

«...Мила моя, єдина моя! Перша й остання. Я чую твій голос — і нічого мені більше не треба».

Саша лежить у своїй кімнаті, трохи застудився, але ж він знає — в перерві співів Маша забіжить до нього й спитає:

— Серце моє, ти все слухав? Які тобі найдужче до вподоби? Може, чогось не включати до збірки?

— Усе, усе до вподоби. Як ти питаєш?

— А може, цей спів заважає тобі задрімати? У тебе від нього голова ще дужче заболить?

— Ну що ти, мені це найкраще від усяких ліків, хіба ти не знаєш? Слово честі, я сьогодні себе чудово почуваю, напевне, тому, що ти співаєш. Я вийду до обіду, я вже скучив за всіма Так добре, коли ми всі разом

— То я ще кілька пісень доспіваю і тоді покличу тебе. Вона поправила подушку, поцілувала швидко в очі, погладила спітніле волосся — знову жар! — і побігла доспівувати.

І в-же лунало: .

Ой не світи, місяченьку,

Не світи нікому,

Тільки світи миленькому,

Як іде додому

А от цю, що вона почала зараз, він не чув ще від неї:

Та бодай тая степова могила запала, гей!

Де я вчора жито жала, вчора вечір утеряла.

Для нього кожен вечір, кожна годин'а, коли вони не разом— «утерянин-загублений».

Ой, не говори ж ні до кого, говори зі мною, гей!

Як не будеш, серце, говорити, — умру, серце, за тобою

«Говори з ким завгодно, тільки будь зі мною і не треба про смерть. Нам так добре вдвох! А що буде завтра? Ні, я не думаю про це».

Ой. я умру ізвечора, а ти умреш вранці, гей!

Та нехай же нас поховають з тобою в одній ямці'

Та нехай же нас поховають і:хрест укопають, гей!

Щоб усі люди здивувались, як ми вірненько кохались!

«Як ми вірненько кохались», —пошепки повторює Cauia

* * *

Раптом музика припиняється. Швидкі кроки. Гомін. Вже з саду лунає задьористо Маріїн голос:

Приїхали три козаки

Та всі три однакі.

Питаються Марусеньки,

У кигорій хаті?

— Фрау Маріє, я вас прошу, —долітає голос пана Мертке, — ще оцю проспівайте, одну цю.

— Потім! Потім! Уже двадцять пісень! Панове, подумайте, я двадцять пісень сьогодні проспівала!

— Он лишенько! Ми б раніше приїхали послухати! — це голос Тедзика.

— Я, як лейб-медик двору її величності, вимага-ю припинити це знущання, так ви захворієте, — це голос Карла Бенні.

— Але ж хоч не співати, а розмовляти з нами ще можна? — це голос Сахновського.

— Панове, до столу! — запрошує всіх Параскева Петрівна. Як це вона примудряється, скільки б людей не було, зовсім нежданих, усіх запросити, усіх пригостити?

— Мамо, Олександр Вадимович теж хотів вийти до столу.

— От і добре, — щиро радіє стара. — Пане Мертке, я і вас не відпускаю. Богдасю, піди за Олександром Вадимовичем.

— Я сама покличу! — Марія біжить до Саші.

«Три козаки» зітхають і з заздрістю дивляться на двері, в які вона побігла, потім один на одного.

Бувають же такі щасливі люди, як цей Олександр Вадимович!

...А Олександр Вадимович, Саша, заздрив їм. Підсвідоме, не признаючись у цьому навіть собі. Він був і не старший, і не молодший за них, але ж вони були здорові! Вони наче з повного розгону кинулися в життя, як з високого берега у бурхливу річку, і боролися з невпинними дужими хвилями, віддаючися цій боротьбі, і наче дужчали в ній. І їм не треба було повсякчас розраховувати свої фізичні сили і дбати про збереження їх. А він мусив жити так, наче йому вже одміряно певний строк і він не має права забувати про те, бо коли хоч трохи забуде, щось невблаганне й невмолиме нагадує болем, простудою, кашлем, несподіваним жаром.

Часто не хотілося признаватися в цьому Марусі, хотілося поводитись, як цілком здоровому, молодому, і в цьому для самого себе було ствердження життя, і спочатку це її навіть обманювало — те, що пристрасть його навіть дужчала і ласки були нестримніші, невситиміші. Вона раділа, що він любить її все більше й більше, що вона ще більше жадана, і вона раділа, що, наперекір усім прописним істинам, любов не переходить у звичку, а навпаки, їм усе здавалося — їхнє життя тільки-но почалося.