Оксана Иваненко - Марiя

Митя, як одержимий, кинувся до роботи. Разом з листами, написаними найдрібнішим почерком, передавалось такими ж «кульками» те, що мусило поминути цензуру. Мати розбирала їх так само і переписувала чітко і красиво. Яке щастя! Митя міг знову писати і знову друкуватися! Після восьмимісячної заборони «Русского слова» журнал знову почав виходити. За місяць вже туди була передана стаття «Наша университетская наука», а ще за місяць — «Очерки из истории труда».

Але ж він хотів написати ще про Базарова — велику статтю, він обов'язково напише її тут і присвятить матері — найкращому своєму другові.

Звичайно, лицемірний піп Полісадов заважав йому своїми солодкогласними теревенями!

Митя потурив його і забув про нього. Він думав про майбутнє. Не своє майбутнє. Зараз він уникав думати про це. Про майбутнє людей — незалежних, чесних, вільних.

* * *

Щоразу, коли мати під'їздила до цих проклятих стін на випрохане приниженими просьбами побачення, вона намагалась приглушити в собі все, що терзало її дні і ночі, повсякденно і повсякчасно. Витираючи хусточкою бризки збаламученої веслами невської води, вона наче хотіла зітерти вираз розпачу, муки, безмежного болю. Зараз він вийде до неї, її юний кучерявий ясноокий син, її первісток, — зараз безправна казенна істота під номером, і їй важко збагнути, второпати, чому її Митю, «кришталевого хлопчика», так злякались, як страшного ворога, злочинця, що замкнули в найстрашнішу тюрму. А ще важче їй збагнути, що все, що він пише, а вона переписує, — молодь читає й сприймає з ентузіазмом, захопленням, вірою.

Митя вийшов, як завжди, усміхаючись їй. І усмішка була як завжди — така, що всі зуби блищали! І в очах така ж ніжність і любов до матері, яка світилася, коли був маленьким хлопчиком. І очі, і усмішка вмовляли: «Мамо, дружок, заспокойся. Це тимчасово. Я такий, як і був. Мій розум, мою душу цим стінам не перемогти».

...І вони стали говорити про буденне, житейське, щоб цим ствердити свою віру, що все оточуюче зараз — скороминуче, тимчасове, неспроможне їх перемогти.

— Митюшо, стаття твоя за дозволом друкується, — казала мати, — але, знаєш, цей Благосвєтлов, не люблю я його, зменшив гонорар, сказав — у нього там у фортеці мало витрат, вистачить і п'ятдесят карбованців...

Ну що ж, Благосвєтлов не вперше показує свою світлу душу.

— Чорт з ним! — добродушно сказав Митя. Хотів висловитися міцніше, та при матері стримався. — Аби тільки можна було друкувати. Він знає, що я зараз неспроможний відстоювати свої інтереси. Не будемо думати про це, мамо, я постараюсь більше написати, щоб ви не терпіли нестатків.

Все ж таки добре, що його люба робота — журналістика — дає засоби існування 'родині навіть тепер, коли він ув'язнений.

— Ну, а дома як? Вірочка, Катюшка? — спитав він про сестер.

— Вірочка читає від рядочка до рядочка все, що ти пишеш, і намагається дістати всі ті книжки, всіх тих авторів, яких ти хоч побіжно згадуєш, щоб прочитати до твого повернення.

— О, — засміявся Митя. — Вона гадає, я не повернусь ще багато років? Адже вона людина сумлінна, не те, що я, який інколи тільки листав, а при нагоді згадав.

Мати зітхнула. Він — не сумлінна людина? Він тільки перелистував? А хто ж написав після лікарні, важкої хвороби, за три місяці дисертацію і одержав за неї срібну медаль, та й то половина професорів вимагала золотої! Отакий він завжди, а інші журналісти — де їй розібратися в усіх угрупованнях — лають його егоїстом, нігілістом, зарозумілим.

— А Катюша ховає для тебе яблука. Каже: «Це для мого Миті»...

— Ну, от вона в іншу крайність впадає, — знову засміявся Митя. — Яблука, звичайно, погниють, поки я приїду, в цьому вже нема ніяких сумнівів. Хай з'їсть за моє здоров'я, хоч бачиш, мамочко, дружочок, я нівроку. Запевняю, коли був я на волі, ти б непокоїлась дужче, — жартував він. — Скільки дурниць я міг би накоїти! Я міг би програти в карти всі гонорари, я маю підозру, що Благосвєтлов навмисне влаштовував для мене гру «по маленькій», щоб затягти мене в кабалу! Ну, ну, я жартую! Я міг би знову побитися, як хлопчисько, з Раїсиним чоловіком, я міг би знову закохатися!

Отак він завжди жартував і втішав, щоб применшити перед нею важкість свого становища. Як їй хотілося притиснути зараз його рідну голову, цілувати його розумні, але такі дитячі очі і сказати:

— Грай в карти, закохуйся, роби які завгодно дурниці, тільки будь коло мене, на волі! Що це все, порівнюючи з тюрмою, хвилинними побаченнями при свідках-жандармах!