Оксана Иваненко - Марiя

Авдотія Миколаївна Панаева, вірний соратник і любимий друг, злякалася, побачивши схвильоване обличчя Некрасова, але одразу, з жіночою винахідливістю, почала вигадувати, які заходи треба вжити. Треба одразу, не гаячи часу, дати оголошення в газеті, пообіцяти нагороду. Це, справді, був жах — адже чернетки твору не було і не могло бути в автора у фортеці! Був один примірник, написаний у таких неймовірних умовах, і з цього примірника треба було одразу набирати в друкарні. Більшого нещастя не могло трапитися!

— Так, так, цей рукопис підібрав якийсь неписьменний дядько, продав за гривеник у першій крамничці, де його розірвали і загортають у подертий папір оселедці та свічки, або якась куховарка підняла і розтоплює ним пічку. Рукописом Миколи Гавриловича Чернишевського! І я, я в усьому виною! — картався Некрасов.

Авдотія Миколаївна, як могла заспокоювала, але ж і сама розуміла, яка трагічна подія сталася.

Другого дня в газеті «Полицейские ведомости» з'явилося оголошення про загублений пакунок, і саме, коли Некрасов, не спроможний узятися за щось, пішов до Англійського клубу, лакей доповів Авдотії Миколаївні, що якийсь чоловік бажає бачити особисто редактора.

Панаева квапливо вийшла до нього. Перед нею стояв бідно вдягнений, немолодий, з виснаженим худим обличчям чиновник, тримаючи в руках потріпаний портфельчик. Авдотія Миколаївна одразу зрозуміла — принесли рукопис! Після перших же слів відвідувача негайно послала лакея за Некрасовим.

Радість усіх, особливо Миколи Олексійовича, була безмежною. Та чи не менше радів чиновничок несподіваній великій нагороді. Він випадково побачив на вулиці і підібрав пакунок з рукописом, чекав довго, оглядався, чи не підійде хтось, а потім відніс додому. І ще не вирішив, що з пакунком робити далі. А сьогодні почув від товаришів про оголошення, от і прийшов, і тепер сам врятований, бо якраз опинився і без роботи, і без грошей.

Чернишевському вирішили поки що нічого не розповідати. Хай потім, уже на волі. Довго ж довелося цього чекати! Та й невідомо, чи розповів йому хтось про це «потім», бо це «потім» наступило через довгі-довгі роки. І він не знав, не уявляв, яку бурю, ні, не бурю, навіть не ураган — адже ураган не може бути життєдайним, а цей його роман, сколихнувши з силою урагану людські душі, дав їм ще силу життя, боротьби, віри.

Він, Чернишевський, ніколи не дізнався і не міг дізнатися, що вже «потім», коли був старим і повертався з двадцятирічного далекого заслання, -його роман прочитав один молодий студент і прочитане так вразило його, що написав той студент листа авторові. «В. Ульянов» — був підпис на тому листі. Але лист не дійшов. Може, загинув десь на перевірці в жандармських відділах, може, загубився просто так, на довгих гонах степових поштових шляхів. Та той студент ніколи в житті не забував свого враження від роману Чернишевського — немов освітився шлях далеко наперед, підтримував почуття бадьорості, віри. І одразу після читання виникло непереможне бажання сказати слова подяки нещасному страдникові. До адресата не долинули ці слова. Та й про лист дізналися багато років згодом, коли згадала про нього та людина, котра писала, а ім'я її стало відомим усьому світу — Ленін.

А ще Ленін згадував, як у юності любив він читати твори Писарєва, і в своє сибірське заслання взяв він його фото. Його тоді ще наречена — Надія Костянтинівна — також призналася, як любить і вона Писарєва. Це був не виняток. Вся молодь любила його!

* * *

Отут, у казематі, хоч і не знав, які люди сидять поряд, Митя Писарев однаково не почував себе самотнім.

З ним були ті, про кого він ще дуже хотів, мусив написати Адже він не написав усього, що думав про людину, яка була для нього живою постаттю, він любив її майже як самого себе. А про любов до себе він одверто признавався і казав, що він — «егоїст». Та це був зовсім не той егоїзм у загальному розумінні слова, самозакоханий і тому неприємний і навіть небезпечний для оточення. Він пояснював, що, «люблячи» себе, він хоче бути розумним, діяльним, корисним людям, щоб було за що любитиі «Любов до себе, — думав і казав він ще там, на волі, в колі колег, — ставить собі за мету насолоду, але не обмежує вибору насолоди. Егоїзм — це система розумових переконань, що веде до цілковитої емансипації людини і збільшує в людині самоповагу» Отаким був цей своєрідний, дивний «егоїзм»! Він казав, що не може мати ніякої насолоди від життя, коли знає, що поруч люди голодують, безправні, забиті, значить, він мусить боротися за докорінну зміну усього.