Оксана Иваненко - Марiя

— Як розійшлися? — аж пополотнів Дорошенко. — Та ви ж самі листа бачили, що вчора Опанас одержав!

— Тому і я так цьому листу зрадів. Куліш взагалі недобре, зле про Марка Вовчка говорив, — хіба міг він сказати, що процідив крізь зуби Куліш з презирством, коли зайшла мова про Марію Марковичку, що стала вона «європейською повією?» — Я вважаю, — переконано мовив Красовський, — що Марія Олександрівна найкращий письменник на Україні. До того ж єдина письменниця-жінка у нас. Та хіба тільки на Україні? Хіба і в Росії не зачитуються її творами, не плачуть над ними? Швидше б їй повернутися! Коли б на власні очі сьогоднішнє наше побачила, скільки ще потрібного створила б для народу!

— Вона б усе зрозуміла, — тихо сказав Дорошенко, — бо побачила б так, як воно є насправді, без ілюзій. А в нас на Україні ще важче, ніж скрізь на Русі, як ви мовили, адже ще додаються утиски національні, загострюються взаємини з поляками. Наше право на нашу українську мову, історію, культуру нам треба виборювати.

— Часто замість того, щоб людям розтлумачити спільну нашу біду, однакову для всіх, навіть освічені люди, я не кажу вже про різних урядових бурбонів, нацьковують один народ на інший.

— Оцієї національної обмеженості і нема у Марії Олександрівни, — пожвавішав Дорошенко. — Ви читали її останню повість — «Тюлевую бабу»? Ви звернули увагу на кінець, сповнений такого гуманного співчуття до гнаних і зневажених євреїв?

Коли він сам, Ілля Петрович, читав цю повість, він згадував свої прогулянки з нею по Немирову, її людяне ставлення до всілякої бідноти, незалежно від національності, він не сміявся так, як інші, що звернули увагу лише на сварку двох провінційних баринь, що з жиру казилися через рецепт «тюлевої баби», ні, у нього сльози на очі навернулися, коли він читав наприкінці про розор ні в чому неповинної єврейської родини, про свавілля одних і беззахисність інших.

А дружба Марії Олександрівни з поляками?! Не з багатіями графами Потоцькими, куди її завжди запрошували на прийоми і концерти, і вона залюбки завжди ходила слухати музику, але ближчих взаємин не заводила, хоч нею одверто часто милувалися, — а дружба з колегами-вчителями, з молоддю.

Як їй треба тепер, одразу ж повернутися на батьківщину! Невже вона не відчуває відповідальності на собі, після того як написала «Народні оповідання», як сам Кобзар так високо її поставив, назвав пророком, полюбив, як «доню»?

Ні, вона повинна приїхати на Україну, сама на все подивитися...

Красовський не міг знати, що думає цей приязний скромний учитель, на якого, певне, завжди можна покластися, про Марка Вовчка. Він зрадів, що вони з одного слова зрозуміли одне одного.

— Ваша правда. На Україні ще важче, ніж десь-інде. І звідтіль гаряче, і звідсіль боляче, — і вголос проказав ті рядки, що весь час виринали в пам'яті, коли їхав, тільки зараз уже додавши й останні:

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

2

Аж голова йшла обертом. У паризькому салоні Єлизавети расилівни графині Саліас де Турнемір, вона ж письменниця Євгенія Тур, збиралися до того різні люди, що важко було зроІ.-Зіуміти, кому й чому, власне, симпатизує сама господиня, і багато хто помилявся, зустрівши тут своїх однодумців і вважаючи, Цвриродно, що й графиня таких же поглядів і переконань, як вони. Та сьогодні Марії здалося, що в цьому Ноєвому ковчезі, де переплуталися «сім пар чистих і сім пар нечистих», сьогодні одностайно всі без винятку були зацікавлені зустріччю з новим гостем.

Вона, Марія, одразу пізнала його, тільки він з'явився у дверях І так поглянув на всіх, немов усі тут були його друзі і тільки на їхнього й чекали. А Єлизавета Василівна і не попереджала про І нього! Певне, готувала сюрприз. Вона любила сенсації! Марія побачила величезну постать і по тому, як прибулець h-обвів усіх поглядом, одразу пізнала легендарну людину. Адже і Рейхелі, і Герцен з Огарьовим, і Іван Сергійович Тургенев, розповідаючи про Бакуніна, обов'язково мальовничо описували «його зовнішність і з острахом та жалем зітхали, так, так, навіть Герцен! — чи не втратив він, Михайло Бакунін, за ті місяці, коли був прикутий ланцюгом до стіни в камері австрійської тюрми, за ;довгі роки одиночного ув'язнення в Шліссельбурзькій фортеці, за ,часи сибірського заслання, чи не втратив він своєї левиної гриви, чи зберіг свій гучний голос оратора, чи не зігнулись його широкі плечі. Давні друзі боялися, що побачать його дряхлим, немічним, старим...