Оксана Иваненко - Марiя

А от в іншому листі — вже про це не сказав Опанасові — чи візьме він, Ілля Петрович, Богдасика, якщо раптом її не буде... Це вона писала, коли раптом захворіла в Італії... Та вже, дяка богові, видужала.

Він прочитав її останнього листа до Тараса Григоровича Шевченка, що допіру надрукували в «Основі», і знову чув її голос, бачив удавано докірливі очі, губи, що стримували ласкаву посмішку.

Хіба ж вона знала, пишучи тоді вночі з Рима листа до «батька», одвертого й щирого, без прикрас, як думка у темряві на самоті, що надрукують цього листа, читатимуть його всі?.. Лише той, кому написано було, не встиг прочитати...

А тепер Дорошенко радів без краю цим рядкам, бо з'явилася перед ним тою колишньою, близькою і зрозумілою, і шкода було, що не може написати їй усього, чим живе тепер. Хіба ж тільки заради Педагогічної школи їздив він до Києва? І вона б йому, напевне, далеко більше, й докладніше, й глибше, ніж Опанас, розповіла б про Лондон та Італію, про все те, про що не можна написати в листах. Все ж таки з приїздом Опанаса з'явилася реальна надія на те, що побачаться незабаром.

Ілля Петрович саме був під враженням її листа до Шевченка, коли, прийшовши до Опанаса Васильовича, застав у нього якогось військового. Дорошенко, сугубо цивільна людина, погано розбирався у чинах і рангах, але по мундиру побачив, що чин і ранг не малий, а от уся манера триматися цього кремезного, трохи вже полисілого чоловіка, та й лагідний вигляд його обличчя з козацькими вусами ніяк не в'язалися з поважним військовим чином.

— Підполковник Красовський. Андрій Опанасович, — одрекомендував його Маркович. — А оце наш друг, і мій, і Марієчки, Ілля Петрович Дорошенко, старший викладач математики Чернігівської гімназії.

Красовський немов здивувався, почувши це прізвище, та одразу приязно всміхнувся Дорошенкові.

— Ми ще в Немирові разом учителювали, — вів далі Опанас Васильович. — А щоб тобі, Ілько, одразу було зрозуміло, скажу:

Андрій Опанасович був другом нашого Тараса Григоровича і зараз на його могилу їде, а житиме в Києві.

— Так, знову у милому серцю Києві. Жив я там майже рік, а в п'ятдесят дев'ятому році мусив поїхати лікуватися від ран до Італії. Потім застряв у Петербурзі, а душею сюди рвався. «Нема на світі України, немає другого Дніпра», їй же право, нема мені кращого місця, як на Україні, у вас. Здається, і люди тут інші. Я радий, що й у вас у Чернігові затримався. От тільки влаштуюся в Києві, перевезу свою жінку й діток з Ревеля, вони поки що там у її рідні.

Він і говорив якось спокійно, довірливо.

— І я чекаю свою жінку й сина, — підхопив Маркович. — Потинялися ми вже з нею досить, аж два роки за кордоном. Тепер вона в Італії. Пише, що задумала низку оповідань для дітей з нашої історії, історії України. Це ж скарбниця невичерпна, і майже ніхто ще з неї води не черпнув.

— Дуже мені хочеться з вашою дружиною познайомитися. По творах я то її давно вже знаю, поважаю і люблю.

— Та от її останній лист, — заметушився Опанас Васильович. — Ілько, я ж листа вчора одержав. — Він вийняв листа з нагрудної кишені, прочитав кілька рядків про те, що пише нову повість «Жили три сестры», дає її в «Современник». У Неаполі дуже з Добролюбовим заприятелювала, а Чернишевський, хоч і не бачив її ніколи, так ретельно узявся до її справ, що Кожанчиков видає оце тепер її оповідання, і гроші, значить, будуть, і, значить, — приїде незабаром разом з Богдасиком додому. Ще хоче для діток дещо написати. А раніше, як дізналася, що хочемо тут, у Чернігові, газету видавати, одразу відповіла: «Запишіть мене там наймичкою». І, як завжди, з особливим почуттям і підкресленням прочитав Опанас Васильович: «Обіймаємо тебе, наш друже, М. і Б. Марковичі».

Що ж, хороший лист дружини, розумної ділової жінки.

— От як добре! Повернеться ваша Марія Олександрівна, ми хлопчика у нашу школу заберемо в Київ, буде разом з моїм Андрійком вчитися, — сказав Красовський.

— Це вже як Ілля Петрович віддасть! — засміявся Опанас Васильович. — Там такі друзі! Певне, вже бачить мого Богдася у формі чернігівського гімназиста!

— Все-таки перед Києвом треба буде поступитися, — мовив Дорошенко.

— Я там буду при Кадетському корпусі, — сказав Красовський, — але я мрію завести рисувальну школу на пам'ять батька Тараса, і щоб викладали там українською мовою, і взагалі вчитимемо і виховуватимемо не так, як мене в корпусі.

— Та щоб не так, як і тепер у гімназіях, — додав Ілля Петрович.

Інколи кілька слів — і враз зрозуміють люди, що вони з одного табору. Отак сталося між Красовським і Дорошенком. Чомусь після читання листа Марії Олександрівни Красовський дуже повеселішав.